Новела 

„Чому я?” – несамовито майнула думка. Біль, мов сотні голок, проштрикує твоє тіло. Опираєшся, „я ж нічого не зробив”, „за що?”. Але нікому не має  діла до того, що ти невинний, або тобі боляче, та хоч вмри – всім начхати.

Пройшло кілька хвилин, думки випереджали одна одну, здавалося, що пройшла вічність. Били боляче, били по ногах, по обличчю, по животу, де бачили, туди й били. Їхали в машині,  кудись везли; вікон не було. За півгодини машина зупинилась. Нас виволокли.  „Виходить я не один? Комусь також боляче? Може потрібна моя допомога?” Приємно навіть стало від того, що у такі хвилини можеш думати про інших.

Потім кинули у брудну камеру. Пар з десять очей подивилися  на мене, хтось сказав: „О, ще один!” Ліг на вільну койку. Біль потрошку вщухав, мозок міг оцінювати ситуацію. Було дужу гидко, сморід стояв стовпом, гидко було лежати на тому, що тут називалося білизною. По мірі того як вщухав біль, поновлювався страх, ставало холодно. Моторошно від поглядів,  ворожих поглядів тих людей, що оточували. Так пролежав усю ніч, із сокамерників мене ніхто мене не чіпав, бачили, що не реагую.

 Був ніби ранок. Хотілось їсти. Принесли якусь мутну воду, в якій плавало декілька крупинок якоїсь каші, у металевій мисці.  Дивитись на це було неприємно, їсти ще гірше, але знав, що кращого не принесуть.

Визвали на допит. Мене пронизав страх. Гарячковито, подумки почав молитися. Бог вчасно нагадав слова: „Бо не дав нам Бог Духа страху, але сили, і любові , і здорового розуму”.

Ніби легше стало. Все боліло після учорашнього побиття. Привели посадовили.

„Ти писав ці статті?”, - ткнули в обличчя знайомими брошури.

 „Так”, - не збрехав я.

„Що свободи захотілося?”

Знову били, напевно зламали декілька ребер, бо дуже боліло. Без суду і слідства тут таки винесли вирок: „10 років без права листування”. А у мене в голові стукотіла одна думка: „ Господи врятуй, допоможи, а головне, допоможи вибачити їм, Господи!”.

Повернули у камеру. Хтось насміхався, почав щось вимагати, та я не міг реагувати. Мене знову опановував страх: одне діло ті, що викликали на допит, інше – однокамерники. Вони самі ображені, їх також б’ють, кожного за своє, але вони за це ненавидять всіх інших. Вони, побивши когось із слабших, хочуть довести, що хоч над чимось вони мають владу. Ніби, якщо когось принизити, сам возвеличишся?

Дуже цікаво було спостерігати за власними думками. Спочатку не знав як все пережити, коли пройдуть 10 років, хотілось померти, або, принаймні, десь від всіх  сховатися; потім полегшало, адже є сподівання, що 10 років таки минуть, а ні – до Бога швидше; після цього навіть знайшов чому радіти – думати і молитись забороняти мені ніхто не міг. Стало шкода своїх сокамерників, казав їм, що краще вибачити своїм кривдникам, вони – не погодились, але сказали, що у цьому моя сила! Я зрадів: я маю силу, Бог дав мені силу; так, я все стерплю, я витримаю.

Якось у своєму матраці знайшов якусь маленьку книжечку – Новий Заповіт. Сокамерники казали, там до мене був віруючий, та кілька тижнів тому його забрали на допити і не повернули, напевно розстріляли. Сміялися: „Святе місце порожнім не буде!” Я зрадів знахідці, раніше Біблію читав не часто, ніби важко було. Зараз зрозумів її цінність.

Я схуд, але то нічого, гірше, що в душі був хаос. Часто весь дрижав, хтозна від страху, чи від холоду. Через тиждень привели ще одного хлопця. Його сильно побили. Я чомусь звернув увагу на очі. В нього зіниці були дивні, не круглі, а у формі „сердець”. Я з ним спілкувався. Мої сокамерники в цей час чомусь сахались мене. Я не розумів їх. Окрім мене з хлопцем ніхто не спілкувався, його навіть ніколи не помічали. Коли його синці зійшли, я побачив, що шкіра в нього дуже біла. „Може альбінос?”, - подумав я. Якось ввечері він сказав мені, що я скоро буду вільний. Я здивувався – звідки він може знати, адже й двох місяців не минуло відтоді як мене заарештували. Я вже засипав, а він скинув робу, засвітився, розправив крила, і злетів, зник... Куди можна було вилетіти? Двері зачинені, на вікнах грати. Ніхто з сокамерників і оком не повів, ніби нічого не сталося. А я заснув швидко. Диво, що тільки-но відбулося зробило мене щасливим та радісним...

... Я  прокинувся, страх минув. Дружина мирно спала поруч.  Я подивився на годинник, була 3 година ночі. Зайшов до дітей вони спали. З відкритого вікна почув, як проїжджає машина. Через хвилину подзвонили у двері. „Це за мною”, - я не боявся, я знав, що Бог ”янголам своїм накаже , щоб пильнували мене на всіх моїх дорогах,  на руках вони будуть носити мене, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!”

 „Я готовий, Господи! ” 

Email (не публикуется)

Имя

Фамилия

Комментарий
 осталось символов

Отправить