Становлення вітчизняної економічної соціології — складний та
суперечливий процес, об'єктивне висвітлення якого належить майбутньому.
Вихід праці І. Коропець-кого «Українські економісти XIX століття та
західна наука» (1993) — лише перша спроба ліквідації «білих плям» в
історії розвитку соціально-економічної думки в Україні. Адже, як
стверджує відомий український історик, економіст Й. Шум-петер у книзі
«Історія економічного аналізу», більшість українських
вчених-економістів XIX — початку XX ст. розглядала «практичні проблеми
економіки в тісній єдності з системою певних соціальних цінностей».
Й. Ланг, Т. Степанов, А. Билимович, М. Вольський, І. Ян-жуль, Г.
Цехановецький, К. Воблий та інші економісти, викладачі економіки та
соціології вузів України в XIX — на початку XX ст. у своїх працях дуже
часто зверталися до проблем взаємозв'язку економіки й суспільства.
Особливу увагу привертає творчість К. Воблого. У дожовтневий період він
різко критикував соціалізм, стверджуючи, що мета соціалізму полягає у
повній регламентації суспільного життя, а це у свою чергу знищить
приватну ініціативу та особисту діяльність. Якщо ж і буде матеріальний
добробут при соціалізмі, припускає К. Воблий, то нічого позитивного не
відбудеться з людською духовністю.
К. Маркса він вважає не творцем соціалістичного світогляду, а лише
одним із соціалістичних авторів, ставлячи його в один ряд з Р. Оуеном,
К.-А. Сен-Сімоном, Ф.-М. Фур'є. Загалом він дає дуже низьку оцінку
вченню К. Маркса про суспільство, наголошуючи на тому, що ідею класової
боротьби К. Маркс взяв у Сен-Сімона, теорію трудової власності у
Прудона, теорію додаткової вартості у Томпсона, схему соціального
розвитку у Фур'є. Маркс лише поєднав ці елементи, і то не завжди вдало
(маються на увазі протиріччя між І та III томами «Капіталу»).
Твори К. Воблого пронизані сентиментальною любов'ю до свого народу.
Так, оптимістично описуючи соціально-економічне майбутнє самостійної
України, він впевнено заявляє: «Беручи до уваги природні багатства
України, її продуктивні сили, значну густоту її населення, любов народу
до сільськогосподарської праці, його вміння організовуватися в різні
товариства, кооперативи, можна сказати, що на Україні є всі можливості
для розвитку народного господарства і загального піднесення народного
добробуту».
Вагомий внесок у розуміння «необхідності соціального консенсусу для
забезпечення економічного і соціального прогресу» в другому десятиріччі
XX ст. зробили видатні вчені та політичні діячі М. Грушевський, В.
Винниченко, В. Садовський, аргументовано доводячи відсутність
економічних та соціальних передумов соціалістичної революції в Україні,
підкреслюючи першочерговість завдань її відродження, розвиваючи ідеї
еволюційного соціалізму та поступового накопичення елементів майбутньої
соціальної будови в межах буржуазного ладу шляхом його демократизації.
Вагомим є внесок видатного українського вченого-мисли-теля М.
Туган-Барановського в розвиток соціально-економічної думки в Україні.
Його теорія циклів та криз стала початком сучасної теорії економічної
кон'юнктури, а соціальна теорія розподілу теж отримала світове
визнання. За свідченням західних вчених, вплив теорії циклів М.
Туган-Барановського відчувається у працях А. Шпитгофа і І. Шумпетера
(Німеччина), Ж. Лескюра, А. Афталіона (Франція), Г. Касселя і К.
Вікселя (Швеція), а через них і в доробку теоретиків різних країн.
Безпосереднім учнем М. Туган-Барановського був відомий російський
економіст М. Кондратьєв.
У 1918 р., після створення Української Академії Наук, М.
Туган-Барановський у своїй програмі «Записки про відділ соціальних
наук» зауважив, що предметом досліджень «повинно стати суспільне життя
з боку його матеріального змісту». Головне місце в діяльності відділу
М. Туган-Барановський відводив «теоретичній кафедрі соціології», яка
«буде допомагати поєднувати в наукову систему вже і зараз такі
всеосяжні дані і матеріали соціології». Без неї, наголошував він,
«неможливо уявити собі сучасної науки про суепільство та економіку». З
ініціативи М. Туган-Барановського у грудні 1918 р. було створено
спеціальний інститут економічної кон'юнктури, а в 1919 р. —
Демографічний інститут, соціологічні розробки яких отримали всесвітнє
визнання.
У 20 — на початку 30-х років спочатку скорочували штати, а потім і
зовсім закривали вищезгадані інститути. Деяким українським вченим, які
займалися соціально-економічною проблематикою, довелося зректися своїх
поглядів (Р. Ор-жецький, К. Воблий, В. Левитський), деяким вдалося
емігрувати (В. Коваль, К. Мацеєвич, О. Мицюк), більшість була
репресована.
До початку 60-х років у розвитку соціології, відповідно і в
нагромадженні знань про взаємозв'язок економічної та соціальних сфер
суспільного життя, настала перерва, пов'язана з пануванням
центрально-адміністративних методів управ-
ління економіки. В 60-ті роки відбулося певне відновлення перерваної
наукової традиції, проводилися соціологічні дослідження, що дали
цікавий матеріал. Але коріння негативних тенденцій, які розкривалися в
цих дослідженнях, слід було шукати у соціальних механізмах влади,
власності, відносинах, які склалися в сфері управління та розподілу.
Однак цих проблем не вивчали. На них було накладено заборону, оскільки
вони не вписувалися в комуністичні догмати.
Лише з другої половини 80-х років під впливом змін у політичній
атмосфері в колишньому СРСР почалося відродження економічної
соціології. На цей час припадає й інсти-туалізація економічної
соціології в СРСР, що знайшло відображення у формуванні навчального
курсу «Економічна соціологія» та його викладанні в окремих вузах
країни, Зросла кількість публікацій, вийшли з друку праці Т.
Заславської, Р. Ривкіної (м. Новосибірськ), які, незважаючи на певну
«заідеологізованість» та інші вади, відіграли значну роль у новому
осмисленні соціально-економічних процесів.
Сучасний стан розвитку соціології економіки в Україні та країнах СНД
зумовлений складністю соціально-економічного становища, пошуком шляхів
виходу з кризи. Наприкінці XX ст. українські соціологи розробляють нові
наукові підходи щодо формування основ ринкових відносин, соціальних
наслідків змін, які відбуваються в суспільстві, беруть «участь у
вирішенні актуальних проблем соціологічного пізнання.
|