Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Учебные пособия arrow Соціологія - Теремко 

Соціологія релігії і теологія
09.10.2008 г.

Теологія (богослов'я) — система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність вироблених тією чи іншою релігією доказів істинності догматики, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства, віруючих, боговстановленності віровчення і церкви.
Теологія, як і феноменологія релігії, на відміну від соціології релігії, ґрунтується на принципі існування об'єкта релігієзнавства. Предмет теології — Бог і самовиявлення Бога. У ній обов'язково присутнє те, що в феноменології існує в абстрактно-теоретичній формі — теолог перебуває у релігійному зв'язку з об'єктом, який він прагне усвідомити.
Соціологія релігії не бере на себе функції обґрунтування і захисту або спростування релігії. Вона займає нейтральну позицію в полеміці між войовничою вірою і войовничим атеїзмом. Апологетично-релігійна позиція позбавляє соціолога об'єктивності, можливості розглядати всі без винятку релігійні феномени, як світські й доступні науковому аналізові. Соціолог може розглядати, наприклад, християнську віру як соціальний феномен, оскільки з перших кроків християнство виявляло себе в соціальних діях общин і соціальній проповіді. Однак, визнаючи це, релігійне заангажований соціолог не може ідентифікувати віру із соціальною поведінкою: для нього важлива головна релігійна сутність.
Це стверджує досвід так званої «релігійної соціології», яка має мало спільного із соціологією релігії як науковою дисципліною. Наприклад, у Франції після Першої світової війни під впливом соціолога, етнолога, релігієзнавця Люсьє-на Леві-Брюля (1857—1939) проводилося вивчення різноманітних аспектів релігійності населення в інтересах католицької церкви. Воно мало здебільшого соціографічний характер: з'ясовувалися не мотиви, а лише зовнішні ознаки культової поведінки (частота відвідування богослужінь і т.ін.), а також переслідувало прикладну мету, надаючи церкві інформацію про стан її справ.
Після Другої світової війни на тлі клерикалізації суспільства в 50*—60-ті роки спочатку в Європі, а згодом у США почала розвиватися клерикальна соціологія, що досліджувала церковні організації як соціальні явища, церкви як соціальну реальність. Розвиток клерикальної соціології вказав на межі можливого співробітництва теології та соціології. Взаємний інтерес полягав у тому, що теологія шукала контакт з емпіричними соціальними дослідженнями, тоді як соціологію цікавив такий соціальний феномен, як релігійні групи. В 60-ті роки, особливо у США, соціологія досить активно працювала на замовлення різноманітних релігійних організацій, а релігійні інтелектуали нерідко використовували в теологічних розробках засоби соціологічного аналізу. Однак теологія і соціологія релігії не стали взаємодоповнюючими дисциплінами. Теологія розглядала соціологічні дослідження як засіб досягнення релігійної мети. Соціологія вбачала свій професійний інтерес у дослідженні релігії як соціального і культурного феномена. Для теології церква була і залишається позачасовою, позасуспільною величиною, яка може бути включена в потік соціальних змін, однак для них вона є чимось принципово позасоціальним. Поняття «церк-99» наочно демонструє розмежування теології і соціології, а
співпраця між ними вичерпується обміном інформацією. Розмежування теології та соціології не зводиться до розбіжностей в інтерпретації тих чи інших соціальних явищ, воно — у вихідних засадах розуміння людини та її соціальної поведінки.
Однак агресивна антирелігійна позиція шкідлива для соціології, бо за таких обставин наукове дослідження релігії підпорядковується суто ідеологічним цілям — боротьбі проти релігії. Якщо клерикальна соціологія намагається відвести соціології релігії обслуговуючу функцію щодо теології, то за радянських часів соціологія релігії розглядалася як складова частина атеїзму. Згідно з цією концепцією, визначальним у соціологічному розумінні релігії є «віра в надприродне», що вирізняє «культову поведінку» з-поміж інших форм соціальної поведінки. Коли, наприклад, Ю. Левада в книзі «Соціальна природа релігії» (1965) відмовився від поняття «надприродне» в соціологічній характеристиці релігії, його звинуватили в уступці «буржуазній соціології», в протиставленні гносеологічного підходу до релігії соціологічному її аналізові. Радянське релігієзнавство, в тому числі й соціологія релігії, розглядали релігію як позасоціальний феномен, як «пережиток минулого». Цікаво, що за таких обставин і теологія, і науковий атеїзм зійшлися в запереченні специфічного соціологічного бачення релігії.
Наукове знання про релігію не є ані релігійним, ані антирелігійним. Серед вчених—релігієзнавців та соціологів релігії є люди релігійні та нерелігійні. Однак професійна етика не дозволяє переступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інтелектуальної чесності».
Така об'єктивність (коли дослідник, незалежно від того, визнає він чи ні діяльність і погляди релігійної групи, яку вивчає, чітко дотримується фактів), звичайно, вимагає самодисципліни і дається не завжди легко. Вона вимагає чіткого усвідомлення того, що предметом соціології релігії є релігійна поведінка. Соціологія релігії ґрунтується на «методологічному атеїзмі». Іншими словами, соціолог не може пояснити віру в Бога індивідів і груп існуванням Бога, «зустріччю людини з Богом» і та. ін. Соціологія керується принципом, сформульованим Е. Дюркгеймом: соціальні феномени повинні отримати пояснення в соціальних категоріях.

 
« Пред.   След. »