Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Учебные пособия arrow Соціологія - Теремко 

Соціально-культурне середовище
09.10.2008 г.

Тлумачення соціального в межах феномена культури пов'язане з висвітленням проблеми співвідношення ідеального й матеріального. Ідеальне — це свідоме ставлення до інтересів, потреб, мотивації, це диспозиція перед дією. Матеріальне — результати дії в об'єктивованій формі. Соціологія розглядає діяльність як особливу форму активності, спрямовану на вдосконалення світу. Стимулом діяльності можуть бути духовні блага, духовне виробництво або інші вияви суб'єктивної творчості. Головна змістова риса культурної діяльності — це розпредмечування (освоювання досвіду минулих поколінь) та опредмечування (створення нових цінностей та предметів). Все життя людини є безперервним ланцюгом учинків і дій. Щодо цього слід розрізняти такі категорії, як «поведінка» і «дія».
Соціальна поведінка — форма діяльності, реакція здебільшого ситуативного характеру на соціальне середовище, дію іншої людини.
Соціальна дія — спосіб вирішення соціальних проблем і суперечностей, акція, до якої вдається суб'єкта метою забезпечення у такій соціальній ситуації необхідних змін, для задоволення своїх потреб, досягнення цілей.
Соціальна діяльність - постійно відтворювані, орієнтовані на вищі цілі соціальні діі.
Саме діяльність і становить сутність особистості або групи. Важливо відрізняти ситуативні потреби від базових, які утворюють фундамент цілісної особистості. Перші є адаптивними (пристосовними). Адже стандарти поведінки свідчать про пристосування індивіда до певного середовища. Вони є реакцією на вплив зовнішніх умов, засобом орієнтації в історичному часі та соціальному просторі. Базові потреби формують внутрішній механізм самовизначення особистості, засоби її самоствердження, реалізації потенцій.
Середовище змушує людину до певного типу поведінки, суспільство впливає на індивіда своїми соціальними інститутами (державною системою, політичними, правовими, моральними регуляторами, іншими формами суспільної свідомості). На зміну традиціям (своєрідним природним законам), що утримували цілісність суспільства на перших етапах його існування, прийшли «штучні» закони, створені державою. І хоча демократичні засади відкривають простір ініціативі неурядових, громадських організацій, дають їм змогу брати участь у законотворчій діяльності, закони є не тільки механізмом регулювання, а й формою примусу суспільства в інтересах соціального цілого, а також правлячих сил. Соціальні інститути як частина культурного середовища відображають значною мірою економічні інтереси соціальних груп.
Кожне культурне середовище має певну незмінну кількість елементів, які характеризують його як об'єкт дослідження. На рівні суспільства — це культурне макросередовище, яке містить у собі величезні міста з їх унікальними художніми центрами, культурними інститутами (музеями, бібліотеками, театрами, архітектурою, творчими спілками, концертними залами, навчальними та науковими закладами, видавництвами, засобами масової комунікації). Культурне середовище складається і з культурної спадщини великих й малих міст, сільських населених пунктів, результатів їх взаємодії.
Соціологія культури вивчає специфічні особливості різних груп населення. Соціальна диференціація в галузі духовної культури обумовлена економічним розподілом, неоднаковою матеріальною базою культури різних регіонів, якістю освіти, науковим потенціалом регіонів тощо. Але диференціація має й відносно самостійну основу, бо залежить і від рівня духовних потреб особистості. Існує діалектичний зв'язок між рівнем виробництва духовних цінностей та їх споживанням. Нові цінності мають бути потрібні суспільству чи окремій людині. Цінності, включені в реальне життя, мають змогу змінювати систему соціальних відносин.
Кожен з підрозділів соціології культури (соціологія знання, музики, освіти, театру, кіно, дозвілля, засобів масової інформації) має свої специфічні теорії, категорії та методи.
Для того щоб уявити, як працюють вони на емпіричному рівні, доцільно звернутися до теорії культурного середовища. Соціологічний аспект цієї категорії полягає в тому, що середовище — це сукупність речових та людських елементів, з якими взаємодіє соціальний суб'єкт (особа, група, клас) протягом своєї виробничої діяльності і які впливають на його потреби та інтереси. До речових елементів відносять соціальні інститути, матеріальні і духовні блага. Досягнення культури вивчають за допомогою пам'яток архітектури, літературних творів, скульптури, живопису, технічних засобів (аудіовізуальних, магнітних, електронних). Все це соціологія інтерпретує як статистичне значущу множину, яку використовують різні верстви населення.
Людські елементи культурного середовища утворюють класи, етнічні, демографічні, професійні групи. Всі вони поєднані спільними культурними умовами міста або села, спільною участю в культурній діяльності.
Культурне середовище існує завдяки численним взаєминам. Чим ширша і різноманітніша соціальна структура міста, чим більше в ньому різних культурних організацій, тим інтен-сивніший розвиток духовного життя. Але цей зв'язок не є лінійним. Завжди є частина населення, що не відвідує культурні заклади. У цьому якраз і полягає протиріччя між речовими та людськими елементами культурного середовища. Соціологія вивчає характер зв'язку між ними. Оцінка стану включеності речових елементів культурного життя є підставою для висновків про ефективність діяльності інститутів культури, про рівень актуальної культури соціальних груп. Наприклад, одеськими соціологами встановлено, що в останнє десятиліття XX ст. театр перемістився з одинадцятого на п'ятнадцяте місце в структурі вільного часу міських мешканців, читання — з другого на п'яте місце.
Значний інтерес виявляє соціологія до проблем самореа-лізації особистості в умовах культурного середовища. Культурна діяльність — дуже широке поняття. У вузькому значенні поняття «культурна діяльність» тлумачиться як участь людини, групи, спільноти в процесах споживання та виробництва культури, її речових елементів.
Культурна діяльність визначається за допомогою таких параметрів:
1. Види діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, «хоббі», громадська діяльність). їх кількість свідчить про діапазон культурної активності, про рівень участі людини у громадському житті.
2. Спрямованість та вибірковість видів діяльності (з 34 видів дозвілля людина може обрати, наприклад, участь у спортивних секціях, технічну творчість, читання, музику, живопис, мисливство тощо).
3. Стійкість обраних видів захоплення (інженер водночас є театралом, спортсменом).
4. Співвідношення активного та пасивного споживання й виробництва культурних цінностей.
Отже, оперуючи певною сукупною характеристикою культурної діяльності, можна дослідити, як об'єктивована частина культурного середовища стає складовою реальної практики індивіда, як зростає його культурна активність, здатність до дії, що залежить від оволодіння речовими елементами культури.
Культурна активність — вияв індивідуальності, самореалізація особистості, рівень П взаємодії з навколишнім середовищем.
У дослідницькій практиці існує два засоби вивчення культурного середовища. Найбільш поширений стосується статистичної інформації щодо розподілу речових та людських елементів на кожні 10 тис. мешканців та їх динаміки протягом 5—10 років. Одержані результати відображають тенденцію розвитку культурної діяльності в регіоні, особливості його духовного потенціалу. Однак такий підхід не дає знання про потреби та інтереси окремих соціальних груп.
Інший метод — це соціологічне опитування за спеціальною програмою. Воно дає розгорнуту картину культурної діяльності, духовних потреб різних верств населення, На цій підставі з'являється можливість вибору раціональної технології вдосконалення культурного середовища. Однак для повноцінних висновків про характер культурної активності, необхідно вдатися до інтегрального показника, з допомогою якого стали б доступними знання про культурні відносини.
Пізнання культурного середовища буде неповним, якщо обминати увагою елементи антикультури (правопорушення, алкоголізм, проституцію, наркоманію, самогубство тощо).
ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ
Культура розвивається водночас із формуванням суспільства, народжена ним і впливає на нього. В цьому виявляється її генетична функція. Культурні норми, цінності, ціннісні орієнтації впливають на соціалізацію індивідів. У цьому й полягає ціннісно-нормативна та виховна функції культури. Як соціальна система, що впливає на розвиток суспільних відносин, культура виконує у суспільстві інтегративну функцію. Однією з головних функцій культури є регулятивна (збереження відносної цілісності суспільства) і творча, що пов'язана з виробництвом засобів подальшого розвитку суспільного й індивідуального життя (ідей, цінностей тощо). Суттєвим елементом культури є світогляд, який формується в межах культурної системи, що свідчить про важливість світоглядної (гносеологічної) функції культури. Під впливом інших елементів культури (освіти та науки) формується пізнавальна функція культури. При передачі соціальної спадщини від покоління до покоління реалізується не тільки генетична, а й комунікативна функція культури, важливим елементом якої є мова як основний засіб спілкування людей. Тісно пов'язана із впливом культури на соціалізацію особистості адаптаційна функція культури. Функція соціального контролю виявляється в дії таких субстанціональних елементів культури, як право та мораль.
Усе це є підставою для тверджень, що культура — один із найвпливовіших соціальних інститутів суспільства, суттєво обумовлює характер соціальних відносин та спрямованість соціальних процесів.
90-ті роки XX ст. характеризуються бурхливим сплеском культурного життя в Україні. Процес відродження швидко поширився на всі сфери культурного життя. Відкриття каналів спілкування із світовою інтелігенцією сприяло появі нових творчих тенденцій в духовній культурі. Відроджується інтерес до народної творчості. Відкриваються забуті, заборонені імена, численні культурні акції фінансуються українською діаспорою. Нової якості набув літературний процес, а процеси трансформації суспільства породили нову тематику для осмислення.

 
« Пред.   След. »