Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Учебные пособия arrow Соціологія - Теремко 

Структура особистості як соціологічна проблема
09.10.2008 г.

Дослідження структури особистості належать до новітніх галузей комплексу наук про людину і суспільство. Становлення цього напряму пізнання має давню історію, глибоке і ретельне дослідження якої очікує свого часу. Донедавна на монополію у пізнанні структури особистості претендувала психологія. Зрозуміло, що штучне обмеження такої інтегральної проблеми, як особистість предметом, лише однієї науки позбавляло можливості системного і комплексного пізнання її структури.
Починаючи з XVI ст., поняття «структура» тлумачиться як споруда або конструкція. На думку англійського вченого Бертрана Рассела (1872-1970), виявити структуру об'єкта — це відтворити засоби, за допомогою яких взаємодіють його окремі частини. Наприкінці 90-х років вчення про структуру пов язане з розробкою таких понять, як «елемент», «компонент», «система», «комплекс», «гештальт» тощо. Зокрема представники гештальтпсихології — Макс Вертхеймер
(1880—1943), німецький психолог Вольфганг Келер (1887— 1967), німецько-американський психолог Курт Коффка (1886—1941), німецько-американський психолог Курт Левін (1890—1947) та інші — підтвердили уже відоме положення, що сутність цілого є чимось більшим, ніж проста сума його складових частин. Тобто з початку XX ст. дослідники визначили аксіоматичні вимоги до пізнання структури об'єкта:
1. Необхідність з'ясування окремих елементів особистості.
2. Пізнання зв'язків між найсуттєвішими з них.
3. Розуміння суті особистості як такої цілісної структури, яка має нові якісні ознаки.
Однак ці загальнометодологічні положення лише вказують на напрями пізнання, фактично залишаючи нерозкри-тим головне — питання про зміст складових частин, які формують структуру особистості.
Найвідоміші підходи до виділення структурних компонентів особистості здебільшого беруть початок з філософськи і психологічно орієнтованих вчень. Згідно з поглядами Тео-дюля Рібо (1839—1916), Долана та інших, структура особистості охоплює багато в чому залежні від будови тіла прагнення, бажання і почуття людини. На думку французького психолога Альфреда Біне (1857—1911), головними елементами особистості є пам'ять і характер. За концепцією німецького філософа, психолога, фізіолога Вільгельма Вундтпа (1832— 1920), перший рівень структури особистості становлять відчуття, другий — почуття та емоції, а третій — зв'язок між волею та усвідомленням власного «Я». Багато в чому ці підходи збігаються з поглядами англійського філософа Гербертпа Спенсера (1820—1903), німецьких філософів Теодора Ліппса (1851—1914), Олекандра Пфендера (1870—1941) та ін.
Всупереч практиці відокремлення у структурі особистості певних ознак та елементів, американський філософ Вільям Джеме (1842—1910) виділяє органічний, соціальний і духовний рівні її структури. Рівень органічної структури визначає прагнення фізичної (тілесної) частини особистості, соціальний — діяльність суспільне залежної людини, а духовний — ступінь розвитку етичних та інтелектуальних устремлінь. Американський психолог Гордон Олпорт (1897— 1967) розкриває структуру особистості у термінах системного підходу, звертаючи увагу на її відкритість зовнішньому світу, здатність перетворювати себе і навколишнє середовище завдяки реалізації планів, проектів і цілей.
До найзагальніших ознак ієрархічної будови особистості Айзенк відносить інтро- та екстровертивні особливості людини. Так, окремі форми інтровертивної організації реалізують-
ся, на його думку, завдяки настирливості, суб'єктивізму, сором'язливості, фригідності і збуджуваності особи. Наступні третій і четвертий рівні кожну із перелічених рис виявляють у більш специфічних формах поведінки та окремих реакцій, які відповідають умовам і обставинам її діяльності.
Всупереч цьому Кеттел виділяє 16 основних чинників особистості, які належать до одного ряду і водночас є відносно незалежними. Серед них шизотимія — циклотомія, сила «Я» (домінантність) — підлеглість, необережність — передбачливість, підозрілість — довірливість, гідність — аморальність тощо. На основі цих чинників він пропонує статистичне виділяти шість чинників другого і наступних порядків. Уявлення про структуру особистості за теоріями Айзенка і Кеттела покладені в основу методик тестових випробувань, які набули широкого застосування у країнах Європи й Америки.
За радянських часів найпомітніші дослідження цієї проблеми представлені в працях Л. Виготського, С. Рубінштей-на, Б. Ананьєва, В.Свідерського, В. М'ясищева, І. Палія, К. Платонова, О. Леонтьєва, А. Ковальова, П. Кряжева та ін. Так, згідно з поглядами С. Рубінштейна, головними компонентами при аналізі структури особистості є: на першому рівні — спрямованість, установки, інтереси і потреби людини; на другому — здібності; на третьому — темперамент і характер. В. М'ясищев виділяє такі елементи структури особистості: домінантні відносини (для чого людина живе); психічний рівень особи (чого досягла людина); динаміку реакцій (темперамент людини); загальну структуру (цілісність особистості). Згідно з концепцією А. Ковальова, структура особистості охоплює такі рівні: темперамент; спрямованість, яку визначають потреби, інтереси та ідеали людини; здібності як сукупність інтелектуальних, вольових і емоційних якостей людини. К. Платонов розкриває структуру особистості за допомогою чотирьох видів особливостей: соціальне обумовлені особливості (здебільшого моральні якості та спрямованість); біологічно обумовлені (темперамент, здібності та потреби); досвід (обсяг та якість знань, навичок, умінь та звичок); індивідуальні особливості психічних процесів.
Заслуговує на увагу спроба Б. Ананьєва та І. Палія подати синтезовану картину структурної організації особистості, спираючись на аналіз нейродинамічних, вегетативних, психомоторних, біохімічних, комунікативних та інтелектуальних характеристик. На їх думку, необхідно виділяти своєрідні структурні одиниці аналізу особистості, які становлять так звані кореляційні плеяди. В будь-якому з чинників, які виз-
начають структуру особистості, можна простежити зв'язки між відносинами і якостями людини, тобто між Інтелектуальним і соматичним (тілесним), нейродинамічним, біологічним та ін.
Незважаючи на цікаві та змістовні знахідки вчених різних шкіл і напрямів, праці яких значно розширили коло уявлень про складність структурної організації особистості, значно більшої уваги потребує вивчення соціальної сторони буття людини. Саме соціологія повинна розкрити конкретні форми, закони, принципи і механізми становлення і змін структурних елементів особистості, які охоплюють взаємокорельовані, ієрархічно пов'язані мережі та ансамблі загальних і окремих ознак суб'єктів соціальної реальності.
Передусім особистість слід розглядати в усьому розмаїтті онто- та гносеологічних ознак, які, хоча й суттєво різняться, не повинні відокремлюватися при аналізі тих чи інших аспектів її структури. Однак дослідники найчастіше помилково змішували принципово різні аспекти при моделюванні структури особистості.
Онтологічна структура особистості дає змогу пізнати рушійні сили суспільне активної людини, чітко побачити відмінність механізмів і принципів життєдіяльності особистості від існування інших живих істот. Найповніше уявлення про сутність рушійних сил у структурі особистості може бути розкрите лише з допомогою науково спроможної моделі всесвіту, тобто моделі актуального буття людства, або «макрокосму», в структурі якого людину з давніх часів розглядали як «мікрокосм», тобто таку частину цілого, яка в стислому обсязі відображає складність його організації. Таким чином, онтологічний аспект структури особистості дає змогу розглядати людину як повноцінну (хоча і не єдину) умову відтворення суспільних форм життя, в основі функціонування якої лежать структурні передумови існування соціального буття.
Дещо інший бік структури особистості розкривають гносеологічні аспекти, зміст яких дає змогу відійти від уявлень про абстрактну «узагальнену» людину, яка в реальному житті завжди має конкретні ознаки.
Зміст і роль окремих елементів структури особистості у різних системах управління ЇЇ діяльністю залежать від процесів «розгортання» параметрів і ознак у життєво-просторовому середовищі, від характеру стосунків, загального стану людини, впливу обставин та інших чинників. Головна перевага соціологічного підходу перед психологічним, фізіологічним, генетичним, біохімічним, філософським чи культуро-
логічним полягає у можливості спиратися на дослідження, здатні дати ґрунтовну відповідь на головне питання: завдяки яким конкретним умовам конкретна особистість (чи їх сукупність) сприймає, мислить, реагує, сподівається, відчуває, діє у колі друзів, ворогів; у цікавих чи нудних групах; певних соціальних утвореннях?
Цю важливу тезу півстоліття тому науково підтвердив відкритий Музафером Шеріфом автокінетичний ефект, особливо загостривши питання про те, наскільки залежать властивості особистості від структури соціального оточення. Тобто гносеологічний аспект структурної організації людини розкриває характер взаємостосунків між суб'єктом і соціальною реальністю, структура якої може бути представлена завдяки пізнанню специфіки діяльності груп, колективів, інститутів, спільнот та інших соціальних організацій (рухів, партій, асоціацій тощо).
Структура особистості як соціологічна проблема потребує визначень з усвідомленням «обсягів» особистості. Саме відповідь на питання, якою була особистість раніше, якою постає вона в конкретний час і що її очікує в майбутньому, допоможе краще зрозуміти реально існуючі можливості людей творити дійсність, перетворювати себе і світ. Невпинні спроби людства змоделювати всесвіт породили уявлення про форми руху матерії. Сьогодні відомо, що модель реально існуючого всесвіту охоплює сім форм руху матерії, структура яких розкриває зміст неорганічної, органічної та духовної природи. Зокрема, неорганічну природу розкриває взаємодія структурно впорядкованих механічних, фізичних форм руху матерії. Органічна природа представлена геологічною (Земля та інші космічні тіла), ботанічною (світ рослин) і зоологічною (світ тварин) формами руху. Духовна природа перебуває ще у початковій фазі становлення і на сьогодні відома лише одна — соціальна форма руху матерії, яка започатковує собою процеси розгортання уявлень про особистість.
Помилково було б ототожнювати уявлення про вертикальну та горизонтальну структури особистості лише з одним із аспектів моделювання всесвіту. Адже можливість виділення у структурі особистості сімох вертикальних рівнів потребує їх одночасного розкриття як в онтологічному, так і в гносеологічному аспектах. Якісно відрізняючись, кожен з рівнів структури має унікальні, властиві тільки йому організаційні особливості, їх суть полягає в тому, що кожен із рівнів залежить від стану інших, залишаючись водночас відносно незмінним. Так, вплив соціокультурних форм на процеси формування особистості відбувається у двох протилежних напрямках: різні соціокультурні форми визначають людину як конформний об'єкт, розвиваючи одночасно і нонконформістські погляди та дії. Наприклад, особистість вченого, робітника чи поета водночас може поділяти, пропагувати одні цінності й активно протидіяти іншим.
Таким чином, особистість водночас є і не є сама собою, тобто її структура дає змогу відчувати, мислити і діяти навіть тоді, коли помисли і вчинки, почуття і розум можуть суперечити одне одному. Залишаючись, наприклад, зовні спокійною, людина може бути охоплена безліччю почуттів. Виконання багатьох функціональних обов'язків (батько, друг, син, керівник, громадянин, знайомий...) майже повсякчас нагадує особистості, що певна «частковість» є лише необхідною умовою існування свого «Я» як чогось значно вагомішого і суттєвішого. Іншими словами, буденна «подільність» особистості на окремі ролі, думки, вчинки, дії, надії чи події є лише зворотним боком неподільності її загальної структури.
Зосередивши у попередні століття головну увагу на залежності структури особистості від статі, зросту, маси тіла, впливів хімічних елементів і окремих психічних процесів, дослідники фактично не помічали головного — багаторівневості соціокультурних детермінант мислення і дій людини. Саме суспільні структури формують світогляд людини, залежно від якого різні верстви населення обирають ті чи інші соціальні ідеали, так чи інакше організовують відносини з навколишнім середовищем, по-різному ставляться до моральних норм, цінностей і форм діяльності.
Поза соціальним середовищем людина позбавлена можливості визначити сенс свого життя, хоча спрямованість дій, що виходять з нього, може мати протилежний характер: одні вбачають сенс у служінні істині, інші — у служінні шлунку; одні — у розвитку культури, інші — у її винищенні. В останні десятиліття, наприклад, все більшого поширення набуває соціальний феномен групового, колективного, інституційного і навіть державного егоїзму, що, безумовно, деформує склад думок, почуттів і дій людини.
Однією з найактуальніших і практично недосліджених залишається проблема якісно різних структур детермінації соціокультурних параметрів становлення і змін особистості. Йдеться про залежність рівнів емоційної, інтелектуальної, почуттєвої і розумової культури особистості від характеру освоєння нею різних пластів духовності соціального середовища. Сфера соціокультурних явищ як по горизонталі, так і по вертикалі не повинна розглядатися як щось однорідне,
позбавлене реальної можливості «піднімати» окрему особистість до вершин світової цивілізації або «опускати» її до стилів мислення і дій, давно пройдених людством.

 
« Пред.   След. »