Життя вимагає розв'язання низки проблем, пов'язаних з ефективністю та якістю всіх рівнів системи управління, стабілізацією економіки, налагодженням діяльності медичних, освітніх, правових та інших установ, соціальних інститутів і організацій. Практичне вирішення цих та інших взаємопов'язаних проблем потребує досить надійної та ефективної системи вимірів різних за своєю сутністю соціальних процесів.
Ця актуальна і складна методологічна проблема пов'язана з пошуком, обґрунтуванням таких параметрів, спираючись на які можна було б констатувати, що певна конкретна форма вияву певного процесу відображає саме певні якісні ознаки кожного з них. Відповідь на це питання дасть змогу визначити параметри, спираючись на які можна надійно і достовірно вимірювати приховані за формою процесу ознаки, що відображають його соціальний зміст. З'ясування параметрів відображення якісних ознак соціального процесу є першочерговим, бо від цього залежить вибір конкретних методик, технік і процедур фіксації, обробки й аналізу соціальної інформації.
На рівні суспільства чи будь-яких інших соціальних утворень (інститути, колективи, спільноти) необхідно розрізняти кількісні та якісні параметри виміру ознак перебігу соціальних процесів. До кількісних параметрів виміру характеру становлення і змін суспільства загалом традиційно відносили такі показники: народонаселення, трудові ресурси, національне багатство, виробництво суспільного продукту, зростання національного доходу, матеріальний добробут населення тощо. В таких сталих поняттях, як «трудові ресурси», «народ», «маси», «загальний прибуток» та ін. втілена методологічна платформа, яка позбавляє будь-якого суб'єкта соціуму індивідуальних ознак і обертає його на знебарвлене середньостатистичне «дещо». Визначені таким чином кількісні показники надто обмежені за формою і стосуються лише деяких визначальних економічних аспектів життєдіяльності суспільства. В останні роки утвердилася думка, що економічні показники неспроможні диференційовано охарактеризувати всі складні зміни, що визначають соціальні процеси.
Спроби виокремити економічні, технічні, технологічні, правові, етичні, культурні та інші параметри позбавлені сенсу, таять у собі загрозу принципово хибних управлінських
рішень. Наприклад, за впровадження у виробництво ефективної, на перший погляд, технології без урахування її впливу на екологію, здоров'я працівника, співвідношення з проблемою зайнятості, попиту на продукцію та вірогідних ринків збуту зростає рівень ризику до межі непердбаченості. Навіть якщо нововведення відповідає суспільним інтересам, то його реалізація без урахування сутності процесів, що відбуваються у складових частинах суспільства, може призвести до негативних соціальних наслідків.
Враховуючи це, соціологи разом з іншими представниками наук про людину і суспільство повинні виробити систему соціальна орієнтованих показників, здатну відображати найбільш суттєві для людства, окремих держав, їх спільнот, а також складових структур цих держав провідні ознаки їх життєдіяльності. Тобто науковий підхід до виміру певних показників соціальних процесів повинен спиратися на ґрунтовну систему глобальних, загальних спеціальних і навіть окремих параметрів їх перебігу в просторі й часі.
До найбільш суттєвих показників життєдіяльності людства належать: тривалість життя, задоволення головних життєвих потреб (їжа, одяг, житло), умови праці, відпочинку та здобуття освіти. Зміст певного параметра дає змогу визначити кількісні ознаки певного процесу. Так, тривалість життя вимірюється кількістю прожитих років, кількість споживаної їжі — калоріями, кількість води — літрами. Однак існуючий якісний розрив між цими показниками у різних державах і навіть між різними соціальними структурами в межах однієї держави значно ускладнює проблему відображення певними кількісно орієнтованими індикаторами параметрів конкретного соціального процесу. Якщо, скажімо, рівень забезпеченості людини житлом визначати лише належною їй площею, то цей індикатор не завжди адекватно відображатиме стан забезпечення людей житлом. Порівняймо житлові умови сім'ї у цивілізованій державі та. мешканців споруджень печерного типу: за кількісно однакових показників якісно ці умови значно відрізняються.
Отже, кількісний принцип визначення конкретних індикаторів виміру навіть найпростіших, здавалось би, процесів життєзабезпечення є за своєю сутністю формальним і може, врешті, знецінити емпіричні дані. Перспективнішим є підхід, згідно з яким кожен з параметрів життєдіяльності соціальних утворень вимірюється за декількома взаємодоповнюючими індикаторами. Коли, наприклад, йдеться про забезпечення їжею, то, окрім калорійності, враховують асортимент продуктів, диференціюючи його за порами року, щоб запобігти
випадкам, коли достатня калорійність може впродовж усього року забезпечуватися споживанням лише одного або декількох однорідних продуктів.
Наукове визначення якісних ознак найважливіших параметрів соціальних процесів є методологічним підґрунтям, спираючись на яке, європейські, світові управлінські структури повинні спрямовувати розвиток країн, позиція яких ґрунтувалась би не на егоїстично обмежених інтересах, а насамперед на загальновизнаних гуманістично орієнтованих критеріях.
До наступної групи параметрів належать менш глобальні, але досить загальні показники процесів, які детальніше розкривають зміст та спрямування діяльності різних соціальних інститутів, спільнот та системних утворень. Це стосується функціонування систем запобігання війнам та збереження миру, систем виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, діяльності кредитно-фінансової, виховної, освітньої, культурної та інших систем життєзабезпечення суспільства.
Коли йдеться про конкретні параметри, скажімо, у сфері освіти, то досить важливі, але позбавлені змістовних ознак загальні показники потребують уточнень і роз'яснень. Тобто, якщо спершу важливо знати, чи є взагалі в певній країні система освіти та скільки людей щорічно здобувають там початкову, загальну, середню спеціальну та вищу освіту, то серйозніша розмова потребує з'ясування якісних ознак існуючої там системи освіти. Скажімо, у колишньому СРСР готували чи не найбільше у світі фахівців з вищою освітою, але фактично ігнорували необхідність підготовки юристів, соціологів, психологів, культурологів та інших спеціалістів гуманітарного профілю. Поряд з технократичною гіпертрофованістю, освіта спиралася на жорсткі педагогічні методи, зміст яких випливав з усієї тоталітарної системи. Головні показники ефективності навчання базувалися на принципах відповідності умовам щодо засвоєння готових знань, більшість з яких давно вже застаріла і змістово не мала соціальної цінності. Одне слово, для повноцінної картини загальні параметри виміру навчально-освітніх процесів повинні бути розкриті характеристикою конкретних форм викладання і змістовності бази знань.
Не менш проблематичним є визначення адекватних параметрів виміру виробничих процесів. Якщо раніше виходили з критеріїв валового обсягу виробленої продукції, то нові умови потребують враховування оцінок технологічної, економічної, екологічної та інших ознак конкурентоспроможності
продукції. Отже, у сфері виробництва важливо знати не лише, що і скільки виробляють, а й враховувати якісні ознаки продукції, аналізувати кому і навіщо потрібна певна її кількість.
Незаперечними перевагами радянської тоталітарної системи вважали різні форми «соціалістичного змагання», «соціалістичної дисципліни», «соціалістичної моралі» та ін. Якщо мораль, дисципліна, змагання та інші соціальні явища є універсальними, то визначення їх більш конкретних загальних, особливих та суто індивідуальних ознак вимагає вироблення відповідних параметрів їх виміру. Справді, про який би рівень соціального аналізу не йшлося, не можна вважати позитивним нівелювання вимог щодо дисципліни, прояви аморальності та соціальної апатії. Отже, визначення параметрів виміру загальних соціальних явищ потребує врахування кількісних і якісних, формальних та змістових показників.
Показники і параметри перебігу таких особливих процесів, як адаптація, соціалізація, урбанізація, зв'язок, комунікація на рівні колективу (навчального, трудового, наукового), соціального інституту можуть стати основою критеріїв виміру закономірностей і тенденцій соціальних перетворень. Невичерпним джерелом конкретних прикладів є життя, в якому диференційовані показники та параметри засвоєння різними верствами населення соціальних норм, звичок, обрядів, традицій, ставлення до різних форм боротьби, змагання або конкуренції і та ін.
Одне з найскладніших завдань .— вироблення системи критеріїв, які б достатньо обґрунтовано систематизували практично невичерпний перелік ознак та параметрів виміру перебігу індивідуально неповторних (окремих) соціальних процесів. Унікальність окремих соціальних процесів віддобра-жає і зумовлює водночас специфічні ознаки багатьох неповторних суб'єкт-суб'єктних та об'єкт-об'єктних відносин. Наприклад, практично будь-який з вищезгаданих процесів (соціалізація, адаптація та ін.) не тільки супроводжується, а багато в чому і зумовлюється індивідуальними відтінками, специфічно забарвленими формами вияву симпатій, антипатій, відчуттів та переживань, безліччю специфічних операцій, дій та вчинків. Так, параметри згуртованості, дисциплінованості, диспозицій чи цілеспрямованості діяльності двох окремо взятих установ чи колективів можуть мати схожі показники, однак внутрішні компоненти кожного з них за формою та змістом і суто індивідуальні.
Важливою передумовою соціологічного дослідження є встановлення точки відліку змін соціальних процесів. Державна статистика містить дуже багато кількісних (переважно
економічних) і вкрай обмежене число соціальних показників. Те, що статистика відносить до соціальних, за своєю сутністю віддзеркалює переважно матеріальний бік справи, предметний зміст процесів розвитку і недостатньо характеризує неоднозначність суспільного становища соціальних угрупу-вань та верств, різні параметри їх інтересів і сенсу діяльності.
Серед найважливіших завдань сучасної соціологічної науки — вироблення методологічно обґрунтованої системи виміру якісних та кількісних ознак процесів формування нових стилів мислення, мотивації діяльності та оптимізацїї взаємодії між суб'єктами соціуму, які зумовлюють темпи соціального прогресу.
Проблеми і суперечності, що постали в процесі трансформації соціально-економічної системи в Україні, актуалізують вивчення і використання як теоретичних, так і практичних аспектів соціальних процесів.
Соціальна структура суспільства і тенденції її розвитку
Соціальна структура суспільства: основні види та елементи
Поняття «соціальна структура» у науковій і соціально-політичній літературі має кілька трактувань. У широкому розумінні — це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів.
Соціальна структура — сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічнш (молодь пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.
Соціальна структура суспільства — явище історичне, її становлення та розвиток віддображають процеси інституалі-зації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій.
У колишньому СРСР соціальну структуру суспільства до 60-х років практично не вивчали. Це було спричинено офі-
ційною доктриною, згідно з якою соціальну І груктуру радянського суспільства становили два класи (робітники та колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) — інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність антагоністичних суперечностей, вважалося, були безконфліктними. Але ж ця концепція абсолютно не відображала реального стану суспільства, оскільки:
а) різко звужувала критерії диференціації людей щодо їх залежності до різних соціальних груп;
б) не давала уявлення про соціальну структуру як вертикаль;
в) містила перекручене уявлення про критерії соціальної мобільності;
г) відображала утопічне уявлення про гармонійні, побудовані на єдності інтересів, міжгрупові стосунки.
В останні роки уявлення про соціальну структуру докорінно змінилися. По-перше, підтвердилася абсолютна непридатність ідеологізованої й міфологізованої моделі «2+1» (два класи й прошарок), яка заперечувала соціальні ієрархії, відчуження, антагонізми, проповідувала концепцію прогресуючої соціальної однорідності. По-друге, виявились серйозні суперечності між основними елементами соціальної структури — класами, етнонаціональними групами.
У зв'язку з цим перед вітчизняною соціологією постала необхідність радикального перегляду й оновлення концепції соціальної структури суспільства, зосередивши увагу на:
— вивченні не тільки відомих, але й невідомих (латентних) соціальних груп;
— переході від опису зовнішньої структури, пов'язаної з індустріальними й іншими сферами виробництва, до аналізу внутрішньої структури, пов'язаної з вертикальною та горизонтальною структурами громадянського суспільства;
— дослідженні ієрархії соціальних груп (не тільки стосунки рівності й нерівності, але й панування, підлеглості);
— з'ясуванні суб'єктивного характеру соціальної структури, її зв'язку з людиною, її розвитком, свободою чи несвободою.
Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:
1. Соціальні інститути, безособова система ролей і статусів. Цей підхід властивий структурному функціоналізму.
2. Система класів, верств, професійних та інших груп. На таких засадах базується марксистський детерміністський підхід.
Обидва підходи взаємодоповнюють один одного. Соціальні
інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп.
Соціальні ж групи, будучи активним суб'єктивним компонентом соціальної структури, інтегруються в цю суспільну форму, якщо вона відповідає їхнім потребам, інтересам і цінностям, або ж вони її відхиляють.
Поняття «соціальна група» є родовим щодо понять: «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності, які виникають між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці й діяльності на основі відношення до засобів виробництва, влади, характеру праці, фаху, освіти, рівня й структури прибутків, статі, віку, національної приналежності, місця проживання, стилю життя та ін.
На перший погляд, скажімо, робітники, селяни, вчені, кооператори та інші не є об'єднаними в якісь групи, якщо мати на увазі формальне об'єднання на зразок політичних партій. Та коли взяти до уваги їх реальне, об'єктивне становище в суспільстві, то — безперечно. У будь-якому суспільстві існує певна кількість соціальних груп, які:
а) посідають різні місця в системі соціальних нерівностей цього суспільства, у диференціації його населення за критеріями влади, власності, доходу тощо;
б) пов'язані між собою політичними, економічними й культурними відносинами;
в) є суб'єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.
У соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, які зумовлюють їх дії і формуються у представників різних груп залежно від їхнього становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника одні, а в кооператора — інші, то вони реально й становлять різні соціальні групи, тобто «неформально» об'єднуються. При цьому соціальні інтереси груп, постаючи на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках, оскільки в процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілого, які відображають вже спільні риси соціального становища окремих індивідів, що входять до групи. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.
Загальногуманістичний підхід до суспільства у сучасній соціології визнає значимість усіх соціальних груп, оскільки відмінності в їх становищі зумовлюють і різні інтереси, узгод-
ження яких є основною метою соціальної політики суспільства. Соціологія виділяє такі види соціальних структур:
— соціально-класова (класи, соціальні верстви, соціальні групи, прошарки, стани);
— соціально-демографічна (вік, стать);
— соціально-територіальна (міська, сільська спільноти, населення агломерацій, переселенські групи);
— соціально-професійна;
— соціально-етнічна та ін.
СОЦІАЛЬНО-КЛАСОВА СТРУКТУРА
Вона віддображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціальної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів.
Питання про класи є найбільш дискусійним. Теоретичною базою для дискусій стало визначення В.Леніна: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а, значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».
Таке трактування класів є досить загальним, застосовується до різних суспільних систем. Останнім часом у нього стає все менше прихильників. Це ж стосується і положень щодо наявності в суспільстві двох однотипних класів. Так, російський соціолог В. Радаєв пропонує розглядати цю проблему не тільки з точки зору відносин власності (відсутність соціальних груп незалежних повноправних власників), але й у політичному, соціальному й економічному аспектах. Виділення класів на пострадянському просторі стає все проблематичнішим, оскільки відбувається поступова деструктуриза-ція суспільства радянського типу, спричинена ліквідацією дореволюційних класів, атомізацією суспільства, зростанням соціальної маргіналізації.
Ідеологізована формула соціальне однорідного (безкласового) суспільства, — на думку В. Радаєва, — втілилась у життя ще задовго до того, як було проголошено побудову «розвинутого соціалізму». Ось чому аналіз соціальної структури у суспільстві радянського типу є можливим лише в межах стратифікаційного підходу. .
Справді, демонтаж колишньої соціальної структури, її інститутів і класово-групової ієрархи емпірично виявляється в маргіналізації суспільства, в появі проміжних груп, більш контрастних й поляризованих.
Маргіналізаціа — це втрата особистістю об'єктивної приналежності до даної соціальної групи без наступного входження до іншої, а також втрата особистістю норм та цінностей відповідної субкультури.
Вона, як відомо, пов'язана з розхитуванням і ламанням нормативно-ціннісних систем під впливом соціальних і економічних зрушень. При цьому маргінали сприймаються не лише як аутсайдери й парії (пригноблена людина), що перебувають на «дні» суспільства. Маргінальність означає стійку, соціальне обумовлену відмінність між соціально-культурним походженням і нинішнім суспільним становищем.
Класична, еталонна модель маргінала — фігура мігранта із села в місто в пошуках роботи. Ця людина — вже не селянин, але ще не робітник. Не можна ототожнювати маргіналів з декласованими елементами. Маргіналізація — об'єктивний соціально-економічний процес переходу до іншої соціальної групи, а не «виштовхування» особистості на периферію соціального життя.
Елементом соціально-класової структури суспільства є соціальні верстви, які утворюють внутрішню структуру класів і великих соціальних груп (наприклад, робітники низької, середньої та високої кваліфікації).
Соціальна верства — сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціальне рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду.
Це така спільнота, в якій кожен індивід є носієм однієї ознаки. Такою ознакою може бути: тип трудової поведінки на робочому місці; рівень доходу; способи проведення вільного часу, дозвілля й задоволення потреб; зміст соціальних орієнтацій, установок, цінностей, інтересів; ставлення до найважливіших подій у країні й за рубежем; ставлення до соціальних і технологічних нововведень. Аналіз структури суспільства крізь призму його соціальних верств дає змогу з'ясовувати різні грані його диференціації значно повніше, ніж класовий аналіз.
Таким чином, структуру суспільства доцільно описувати за допомогою класово-верствової моделі, в якій поєднуються теоретична глибина класового аналізу з багатством .можливостей і методів стратифікаційного підходу.
Детальніший поділ суспільства дає змогу виявити в соціально-класовій структурі малі соціальні групи.
Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, члени якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні один з одним, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.
Родовою ознакою малої групи є її належність до безпосередньо тривких особистих контактів (спілкування, взаємодія). Наприклад, сім'я, виробнича бригада, шкільний клас, науковий, військовий та інші первинні колективи, колективи космічних, арктичних і антарктичних станцій, спортивна команда, релігійна секта, група друзів, підлітки-однолітки тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.
До соціально-класової структури суспільства належать і декласовані елементи.
Декласований елемент — особа, яка втратила тривкі зв'язки з соціальними групами, опустилася «на дно» суспільного життя.
Зростання чисельності декласованих елементів, до яких належить і люмпен-пролетаріат, спричиняють економічні кризи, масове безробіття, зубожіння нижчих у суспільній ієрархії верств населення.
У соціальній структурі суспільства винятково важливе місце належить соціально-демографічним «зрізам». Соціально-демографічна структура — це результат накладання демографічних структур (статевої, вікової, сімейної) на соціальну. Статистичними параметрами в таких випадках є: народжуваність, смертність, шлюб, розлучуваність, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями.
Статево-вікову структуру населення можна аналізувати за однією ознакою (стать чи вік) або за обома. У першому випадку особливий інтерес становить розподіл населення на три групи: 0—14 років (діти), 15—49 років (молодь і середній вік), 50 років і старші (похилий вік). Співвідношення між ними характеризує тип вікової структури населення. Аналіз вікової структури, яка охоплює ці три контингенти, розкриває трудовий потенціал країни, дає змогу виявити динаміку його розвитку. Чим прогресивніша структура, тим вищими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший трудовий потенціал населення.
Вивчення структури населення за статтю має не менш
важливе практичне значення, оскільки впливає на розміщення виробничих сил, на відтворення і територіальне формування населення.
Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура, яка є результатом взаємодії двох зрізів суспільства — соціально-класового й територіального. Елементами соціально-класової структури є суспільні класи й соціальні верстви; територіальної структури — територіальні спільноти різного типу (міські, сільські, населення агломерації).
Соціально-територіальна структура — сукупність тривких спільнот людей, що формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності в різних територіально-адміністративних утвореннях, і стосунків між цими спільнотами.
Переважання економічних критеріїв у розміщенні виробництва й розселенні людей породжує нерівномірність історичного розвитку, одним із проявів якої є нерівномірність економічного розвитку регіонів і територій в межах окремої країни. На цій основі формуються соціальна нерівномірність умов життєдіяльності у регіональному розрізі, соціально-територіальні особливості.
Соціальна структура суспільства пов'язана й взаємодіє з професійною структурою, оскільки професійний розподіл праці пов'язаний з її суспільним розподілом (на розумову та фізичну, аграрну й індустріальну, організаторську й виконавську і т.п.). Нерідко соціольно-професшну структуру трактують як соціальну форму професійного розподілу праці, що розглядається в аспекті її матеріально-речового змісту. Аналізуючи професійну структуру суспільства, доцільно розмежовувати фахову диференціацію людей і професійний розподіл праці, зважаючи, крім того, на існування природного зв'язку професій із соціально-економічними відмінностями у суспільстві, тобто з суспільними класами і верствами. Фаховий поділ не може бути основою, вихідним пунктом утворення класів і соціальних верств.
Дослідження соціально-етнічної структури здійснює соціологія національних стосунків (етносоціологія).
ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ — галузь соціології, яка вивчає генезис, сутність, функції, спільні закономірності розвитку етносів, міжетнічні (міжнаціональні) стосунки й виробляє основні методологічні принципи їх дослідження.
Вона вивчає комплекс проблем, пов'язаних з соціальним розвитком націй і народностей країни: соціально-економіч-
них, соціально-пжлітичних, духовно-ідеологічних, культурних, освітніх тощо.
Характер динаміки соціальної структури залежить у першу чергу від результатів соціальної мобільності.
Соціальна мобільність - міжгрупова чи просторова рухомість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.
Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у переходах індивідів з одного класу в інший, з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.
За спрямуванням розвитку розрізняють вертикальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з нижчим статусом в ієрархічно упорядкованих зрізах соціальної структури і горизонтальну мобільність — рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями й категоріями населення. У житті горизонтальні й вертикальні переміщення переплітаються, взаємодіють.
Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:
— структурні зрушення в економіці;
— зміни у характері й змісті суспільного розподілу праці й відносин власності;
— послаблення закріпленості груп працівників за соціальне й економічно нерівноцінними видами діяльності.
Соціальна мобільність, соціальні переміщення між групами є досить складними і супроводжуються істотними соціальними наслідками для тих чи інших груп. Найважливіший з них — постійна наявність перехідних, так званих маргінальних верств, тобто межових, проміжних відносно тих чи інших соціальних спільнот.