Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Учебные пособия arrow Соціологія - Теремко 

Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні
08.10.2008 г.

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що свідчать непоодинокі пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру.
Своєрідним відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки).
З появою писемності певні сторони тогочасного соціального буття знайшли своє писемне відображення. Перші літературні твори— «повчання», «проповіді», «патерики», «жит-тія святих», «слова», народжені прагненням поширити християнство й уславити князів, бояр, монахів, — певною мірою відображали і тогочасні соціальні відносини, побут, культуру, настрої різних верств населення.
Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають «Руську правду» Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби.
У дидактико-теологічному творі першого київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать» (XI ст.) поряд з похвалою великому князеві Володимиру, уславленням хрещення Русі спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу.
Низку протосоціологічних ідей містить «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він переконував своїх синів бути гуманними, справедливими, милосердними, обстоювати правду і справедливість, долати ненависть, злобу, чвари, уникати беззаконня. Саме в цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.
Важливі відомості про тодішнє соціальне життя містить «Печорський патерик», у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.
Історики соціологічної думки знайшли чимало цікавих спостережень, міркувань у «Слові про Ігорів похід» (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об'єднання руських земель і подолання міжусобиць.
Різноманітним історико-соціологічним матеріалом наси-
чені літописи Київської Русі XI—ХНІ ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.
Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицьке-Волинський літопис», який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.
Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центральноук-раїнські землі були захоплені Великим князівством Литовським. А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.
Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З козацтвом були пов'язані перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.
У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріхов-ський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку та існування держави, повинні підкорятися всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити.
Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Держава виконує обов'язки щодо громадянина — її метою є гарантія права на існування кожного індивіда. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність повинна бути спрямована передусім на інтереси держави.
Для держави принципово важливо дбати про освіту громадян: «Адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у са-
мому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися». Влада повинна всіляко сприяти розбудові нових шкіл.
Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII—XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Бо-ден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович, у бібліотеці якого були праці С. Оріховського.
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою по-етаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545—50 — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу.
У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.
Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення наукових і технічних досягнень, вважав найважливішою науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.
Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.
Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі «бога». Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім «богом» у людині.
У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність «природного» походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различнне сосудьі по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное вс'ьм равенство»... Меншій сосуд мен-ье имт>ет, но том равен єсть большему, что равно єсть полньїй». Крізь відповідну призму і критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.
Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, завдання яких — вдосконалювати природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.
У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму, які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені великого гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.
Таким чином, суспільні концепції, які постали в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити як окремі, так і загальні соціальні явища, що послужило інтелектуальним потенціалом в подальшому вивченні суспільства як системи, а також механізмів його функціонування.
Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження у царині фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Низка праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Гр. Калиновського, «Землеописання о Ма-лия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Я. Маркевича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменсько-го, «Історія русів» невідомого автора, дає підставу стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.
Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефо-діївського братства, ідейне ядро якого утворювали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

 
« Пред.   След. »