Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Учебные пособия arrow Соціологія - Теремко 

Класичний період у розвитку світової соціології
08.10.2008 г.

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досліді) соціальні дослідження. Французький мислитель А. Сен-Сімон (1760—1825) одним із перших поставив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень наук, які ґрунтуються на спостереженні, пропонуючи зайнятися «встановленням послідовних рядів фактів», оскільки, на його думку, — це справді надійна частина знань. Сен-Сімон виробив концепцію «соціальної фізіології», в якій раціоналістичні погляди XVIII ст. поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ. Він зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму, що закономірно розвивається.
Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму в філософії та соціології (позитивний — лат. — заснований на досліді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.
Родоначальником позитивізму вважають французького філософа, соціолога О. Копта. Він був домашнім учителем математики, потім працював секретарем у Сен-Сімона (1817 -1824), написав разом з ним низку спільних наукових праць. Однак розбіжності між ними з принципових теоретичних і
політичних питань (Конту був чужий сен-сімонівський соціалізм) призвели до розриву їх творчих взаємин.
Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спершу дає визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак як «соціології». Цей термін, складений із коренів латинської і грецької мов, спочатку був зустрінутий досить скептично, але згодом прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства. Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, без них не мислилася, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів. Ця взаємодія особливо ускладнюється внаслідок впливу кожного покоління на наступне. На той час це була досить новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, а не шукати трансцендентних (непізнаваних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.
Істотними в контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, з одного боку, і крайностей емпіризму — з іншого, Конт обґрунтував застосування в соціології спостереження, а також експериментального, порівняльного й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології він вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ, специфічним методом соціології — історичний метод, тобто метод історичного порівняння різних послідовних станів людства.
Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика — це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Конт розглядає суспільство як органічне ціле, всі елементи якого взаємопов'язані і можуть бути зрозумілими тільки в єдності. Ця концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. В соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить поняття «система», яке дотепер є одним із центральних у соціології. У Конта воно органічно пов'язане з ідеєю еволюції.
Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, розширені й розвинуті англійським філософом І соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Загальновизнана заслуга його в соціології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.
Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, — ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.
Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична. «Суспільство, — писав він, — існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства».
Спенсер сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.
У теоретичному відношенні заслугою Спенсера була спроба сформулювати структурно-функціональний підхід до суспільства. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим у соціології почав систематично використовувати поняття «система», «функція», «структура», «інститут». Мислителів другої половини XIX ст. приваблювала у Спенсері впевненість в нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків.
Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позити-
візмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства бачився соціологам-позитивістам у вигляді більш чи менш прямолінійної еволюції, а його структура зводилася до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки — формувалися певні натуралістичні школи в соціології.
Географічна школа — натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводять їх географічному положенню і природним умовам.
Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821— 1862), обґрунтовуючи механічний географічний детермінізм, який утверджував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем.
А так звана школа німецької геополітики, очолювана Кар-лом Хаусхофером (1869—1946), визначальними вважала суто природні причини, географічне детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. Із арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний напрям, що вивчає залежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природними ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у такому розумінні передбачає вироблення геостратегії держави, основних напрямів її зовнішньополітичної діяльності.
Расово-антропологічна школа інтерпретувала суспільний розвиток у поняттях спадковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «нижчих» рас. її зародження пов'язане з іменем Артюра Гобіно (1816—1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.
Органічна школа розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства — як аналогічний розподіл функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831—1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі.
Соціал-дарвіністська школа, поставши наприкінці
XIX ст., опиралася головним чином на Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детермінантні чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).
Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявились явно неспроможними і наприкінці XIX ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічної тенденції в соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявили зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституціалі-зація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли «експансії» психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався так званий психологічний напрям у соціології.
Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але це прагнення реалізовувалося не однаково, та і розуміння психологічного було різним. У психологічній соціології можна виділити декілька напрямів:
1) психологічний еволюціонізм;
2) інстинктивізм;
3) «психологія народів» (тісно пов'язана з етнографією);
4) групова психологія;
5) інтеракціонізм.
Психологічне тлумачення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями біолого-еволюційної школи. Спочатку йшлося тільки про те, щоб «доповнити» еволюціоністську схему вивченням психологічних механізмів розвитку і функціонування суспільства. Найбільш широко психологічна соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, застосовувалася в СПІА.
Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер Френк Уорд (1841—1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил, який Ворд називає генезисом, доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий бік еволюції Ворд називає телезисом (від англ. — ціль). Первинною соціальною силою, за Вордом, є бажання (голод, спрага), пов'язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду тощо. На основі первинних бажань формуються складніші — інтелектуальні, моральні та естетичні бажання, за допомогою яких Ворд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення). Крім індивідуального, Ворд визнає існування й «колективного телезису».
Франклін Генрі Гіддінгс (1855—1931), засновник першої в СПІА кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство — це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати в собі як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному боці справи. Первинний і елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, — це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.
Конструюючи суспільство за зразком індивіда, психологи XIX ст. прагнули віднайти внутріособистісну психологічну детермінанту чи кілька детермінант, які могли б одночасно пояснити індивідуальну і групову поведінку. Експериментальні дослідження людської психіки показали наявність у ній потужних неусвідомлених процесів (наприклад, гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що і соціальні явища почали інтерпретувати в термінах неусвідомлених «інстинктів», «устремлінь», «імпульсів», називаючи їх соціальними. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугалл (1871—1938), який останні свої 17 років працював в СПІА. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства — скупістю і схильністю до корисливості. Найбільше соціальне значення Мак-Дугалл надавав стадному інстинктові, який утримує людей разом і лежить в основі більшості інстинктів суспільства.
Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького вченого Гюстава Ле-бона (1841—1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку — в «еру юрби», коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушує ірраціональна масова свідомість. За Лебоном, юрба — «зібрання індивідів, якою б не була їх національність, професія чи які б не були події, що викликали це зібрання /.../. Психологічно зібрання людей має відмінні риси від тих, що характеризують ок-
ремих індивідів /.../• Утворюється колективна душа /.../. Зібрання в таких випадках стає /.../ організованою юрбою або юрбою одухотвореною, що становить єдине творіння і підкоряється закону духовної єдності юрби». Поставлені Ле-боном теоретичні проблеми анонімності, психологічного зараження і навіювання «людини натовпу» дали поштовх соціально-психологічним дослідженням.
Французький юрист і соціолог Габріель де Тард (1843— 1904), автор низки досліджень із соціальної психології, вважав, що суспільство — лише продукт взаємовідносин індивідів. Свої теоретичні положення Тард застосував до вивчення громадської думки і «психології натовпу». Змальовуючи натовпи і злочинні секти, він підкреслює ірраціональність, на-слідуваність, потребу у вождях. Але головну увагу звертає на процес диференціації громадської думки і формування на цій основі не так емоційної, як інтелектуальної спільноти, в основі якої лежить єдність думок. Однак зведення соціології до «інтерментальної психології» призвело до того, що поза полем зору дослідника опинилася макросоціальна структура, в межах і під впливом якої формуються міжособистісні стосунки.
Подолати цю слабкість шляхом поєднання психологізму з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у СПІА. В центрі її уваги — процес взаємодії індивідів (звідси й її назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, мислиться не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.
Одним із найсуперечливіших соціологів рубежу XIX— XX ст. був Георг Зіммель (1858—1918), творчість якого дотепер піддається численним, іноді взаємовиключним інтерпретаціям — від повного заперечення цінності його ідей до визнання їх як етапних, що значною мірою визначило зміст і напрям подальшого соціологічного розвитку. Коло його інтересів було надзвичайно широким. Але їх об'єднувало специфічне й оригінальне для того часу уявлення про предмет, метод і завдання соціологічної науки. Вона, на думку Зімме-ля, повинна конституціюватися не традиційним для соціальних наук чином — з допомогою вибору одного, не зайнятого науками предмета, — а як метод, який застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології — виділити й охопити закономірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук.
Специфічною теорією пізнання соціальних явищ у Зімме-ля фігурує теорія історичного розуміння. Процедуру розуміння він характеризував таким чином: який-небудь вид діяльності можна вважати зрозумілим тоді, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту саму реакцію, що і в самого діяча. Таке розуміння — розуміння «об'єктивної» дії, а не діючої особи — перший щабель процесу. Наступний — це розуміння мотивів і відчуттів самого діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння вважається при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв'язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей. Ця теорія, на думку Зіммеля, мала стати інструментом критики: вона піддавала сумніву те, що в соціологічних дослідженнях сприймалось як очевидне, що не потребувало доказів. Одночасно розуміння повинно було служити засобом контролю за суб'єктивним компонентом пізнання. У теоретичній спадщині Зіммеля — ґрунтовні дослідження в галузі рольової теорії, динаміки соціальних груп, соціології влади, соціології конфлікту.
Одним із творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений Е, Дюркгейм. Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і патологічний його стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 р. редагував журнал «Соціологічний щорічник» (вийшло 12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.
Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: «Соціальні факти потрібно розглядати як предмети». Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами.
Дюркгейм активно займався аналізом змін, що відбуваються у суспільстві, намагаючись розглядати їх з точки зору розвитку розподілу праці як складові процесу індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно ослаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди стають залежнішими між собою, бо їх потреби задо-
вольняються внаслідок праці багатьох людей. А процеси і зміни у світі настільки швидкоплинні та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розриваються традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає все більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу і відчувають свою непотрібність. З цим процесом Е. Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища «аномїї» — такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових для них норм, ставиться до них негативно або байдуже. Відчуття невдоволення людини своїм життям, усвідомлення безцільності свого існування породжується певними соціальними умовами.
Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство, за Е. Дюрк-геймом, — своєрідна аномія.
Його творчість справила значний вплив на розвиток соціології. Важко знайти таку її галузь, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е. Дюркгейма.
Окремий напрям у соціологічній думці представляв Карл Маркс (1818—1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке бере за основу всього сущого одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягав у тому, що він розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них Маркс назвав економічні закономірності, виокремивши зі складної сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова.
У дослідженні суспільних явищ такий підхід давав змогу використати критерій повторюваності, завдяки якому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувавши поняття «суспільно-економічна формація» — історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва — органічна єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних
епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни првгресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі зміни способів виробництва — постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється в боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.
Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій своїми претензіями на єдність теорії та практики. Якщо інші соціальні теорії не претендували на їх втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючися лише його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного пере-устрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявилися утопічними.
Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864—1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Порівняно недавно усвідомили його роль і як організатора емпіричних соціальних досліджень.
Найвагоміший його внесок у розвиток методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Соціологію він визначав як науку, яка прагне «зрозуміти соціальну дію і таким чином казуально (без узагальнень — ред.) пояснити її процес і дію».
На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації суспільства. Він виділив три основних компоненти нерівності, які, на його думку, взаємопов'язані і водночас незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів — селяни, робітники, купці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття «статусні групи», яке виражає другий компонент нерівності.
Члени статусних груп ведуть тільки їм властивий спосіб життя (проведення вільного часу, заняття «елітарними» видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку.
На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш важливий престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик більш престижні, ніж власник порнографічного кінотеатру, який має значно вищі доходи.
Окрім багатства і престижу Вебер означив третій тип стратифікації — владу, маючи на увазі здатність людини чи групи реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але володіти владою.
Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму»).
Цікавими є його міркування щодо загального значення ідеології як чинника суспільного розвитку.
Особливу увагу приділяв Вебер вивченню бюрократії (масштабної системи, в якій існує поділ службовців на ранги), вважаючи, що її розвиток — неминуча риса нашої епохи.
Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством.
Відомий італійський соціолог рубежу XIX—XX ст. Вільфредо Парето (1848—1923) вважав соціологію синтезом різних спеціальних суспільних дисциплін, її мета — вивчення людського суспільства загалом. Метод, за допомогою якого Парето мав намір дослідити загальні принципи влаштування, функціонування і зміни суспільства, він назвав логіко-експериментальним. Парето пропонував користуватися тільки емпірично обґрунтованими судженнями, суворо дотримуючись логічних правил при переході від спостережень до узагальнень. Ціннісні, в тому числі етичні, елементи в теорії, на його думку, завжди спричиняють викривлення, фальсифікацію фактів і тому підлягають усуненню. Парето прагнув пояснити природу, особливості та соціальні функції ідеології в сучасному йому світі, вважаючи, що ідеологія — це суто словесні покрови, демагогічні хитрування, яким надана теоретична форма з метою маскування нелогічного характеру дії. їх створюють для прикриття справжніх спонукальних мотивів дій, закорінених в ірраціональних сферах людської психіки.
Суттєвий елемент соціальної системи — соціальна гетерогенність (неоднорідність), зумовлена одвічною психологічною нерівністю індивідів. Еліту і нееліту утворюють відповідно вища і нижча верстви суспільства. Найобдарованіші представники низів «підіймаються нагору», поповнюючи ряди правлячої еліти, найслабші представники якої, деградуючи, «спускаються вниз», у маси. Відбувається циркуляція, або круговорот, еліт. Якщо ця циркуляція відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Серед нижчих зростає кількість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, сутність якої, на думку Парето, в оновленні складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні таким чином суспільної рівноваги. Суспільну рівновагу може забезпечити тільки така еліта, яка є рішучою і здатною до насилля, вміє здобувати користь від влади, не гребує ніякими засобами.
На ранніх етапах становлення соціології соціологічна теорія та емпіричні соціальні дослідження розвивалися паралельно і були слабко пов'язані між собою. Дослідження стимулювалися практичними потребами, необхідністю збирання інформації для обґрунтування соціальних реформ, які поставали на тлі гострих проблем суспільства XIX ст.: швидке зростання міст і міського населення в період індустріалізації, поляризація бідності й багатства, зростання злочинності, посилення класової боротьби.
Перші емпіричні соціальні дослідження (роботи англійських політичних арифметиків XVII ст., французькі урядові обстеження XVII—XVIII ст.) не мали систематичного характеру. У XIX ст. їх кількість швидко зросла. Вони постачали нові факти, зумовлюючи водночас вдосконалення методів їх збору та аналізу. Франко-бельгійський вчений Адольф Кетле (1796-—1874) виробив основи соціологічної статистики; француз Фредерік Ле-Пле (1806—1882) — монографічний метод вивчення сімейних бюджетів. Постали перші центри соціальних досліджень — Лондонське статистичне товариство, Товариство соціальної політики у Німеччині та ін. Емпіричні дослідження починають поступово відчувати потребу в соціологічній теорії, а вона — в емпіричній перевірці своїх положень. Однак тривалий час соціальні дослідження практично не були пов'язані з теоретичною соціологією, в якій переважали глобальні історико-еволюційні схеми. Лише наприкінці XIX ст. у працях Дюркгейма, Вебера, Тьонніса становище починає змінюватися. А в перші десятиліття XX ст. проблема поєднання теоретичної та емпіричної соціології постає на повен зріст і починається спеціальне вироблення методології і техніки емпіричних соціальних досліджень.
Становище соціології в системі суспільствознавства кінця XIX — початку XX ст. не було однозначним. З одного боку,
соціологія динамічно розвивається, розширюється тематика емпіричних соціальних досліджень, з'являються наукові журнали, товариства і кафедри, з іншого — представники традиційних суспільних наук продовжують ставитися до неї з недовірою, а в самій соціологічній теорії панує розлад.
В Англії центром соціології стало створене в 1903 р. Лондонське соціологічне товариство, яке з 1908 р. почало видавати журнал «Соціологічний огляд». Але якоїсь певної програми товариство не мало. В 1907 р. на приватні кошти була створена перша в Англії кафедра соціології в Лондонському університеті. Однак в Оксфорді і Кембриджі до соціології ставилися з явною недовірою, і британська соціологія ще довго мусила гніздитися на теренах антропології та етнографії.
Інституціалізація соціології як університетської дисципліни у Франції почалася наприкінці XIX ст. під впливом Дюркгейма, який 1896 р. став першим у Франції професором «соціальної науки» (Бордоський університет).
Складніше становище було в Німеччині. Філософські факультети, де були зосереджені всі гуманітарні науки, не хотіли мати нічого спільного з емпіричними дослідженнями. Професійна неприязнь «традиційних» філософів до соціології зумовлювалася й тим, що вона асоціювалася багатьма вченими з позитивізмом, соціалістичною спрямованістю та іноземним впливом.
Іншою була ситуація в СІЛА. Відсутність жорсткої системи вищої освіти, наявність вільних матеріальних засобів, конкуренція між університетами, вплив прагматизму і широкий рух на користь соціальних реформ відкривали соціології широкі можливості, яких не було в інших країнах. Перший курс соціології було прочитано в Єльському університеті у 1876 р. В 1893 р. відкрито першу кафедру і соціологічну спеціалізацію в Чикаго. У 1901 р. 169 американських університетів і коледжів пропонували своїм слухачам курси соціології. А через чотири роки було засновано Американське соціологічне товариство.
З часом починають створюватися і міжнародні центри. В 1894 р. у Парижі відбувся перший конгрес Міжнародного інституту соціології. Але міжнародний обмін соціологічними ідеями ще довго був обмеженим.

 
« Пред.   След. »