Главная Каталог статей Полезные ссылки Поиск по сайту Гостевая книга Добавить статью

Меню

Главная arrow Научная библиотека arrow Общая социология arrow ВСТУП ДО СОЦІОЛОГІЇ arrow Научная библиотека arrow Общая социология 

ВСТУП ДО СОЦІОЛОГІЇ
10.10.2007 г.
Оглавление
ВСТУП ДО СОЦІОЛОГІЇ
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
 

Розділ ІІ

 

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ:

СВІТОВИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ КОНТЕКСТ

 

1. Проблеми періодизації розвитку світової соціологічної думки. Протосоціологія: головні персоналії

2. Історичні, соціокультурні та теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки

3. Етапи розвитку соціології (за М. Елброу): основні напрямки та їх представники

4. Соціологія в Росії та в Україні: історія, сучасний стан, перспективи розвитку

 

1. Проблеми періодизації розвитку світової соціологічної думки. Протосоціологія: головні персоналії

Звертаючись до аналізу історії розвитку соціології як самостійної науки, перш за все необхідно визначити хронологічні рамки її існування. Проблема історичних меж функціонування соціології полягає в тому, що, з одного боку, її можна вважати стародавньою наукою, адже багато цікавих соціологічних спостережень ми знайдемо і у конфуціанських текстах, і у працях Солона, Платона, Аристотеля, Геракліта, Протагора, Епікура та інших мислителів давнини. З іншого боку, соціологію можна визнати як відносно молоду галузь людського знання, становлення якої припадає на кінець тридцятих та сорокові роки ХІХ сторіччя та пов’язано з іменем О. Конта.

Сенс мають прибічники обох підходів до визначення віку соціології. Проте, за думкою багатьох дослідників, щоб виокремити соціологію як самостійну науку про суспільство, яка має всі ознаки науковості, в історії розвитку наукових досліджень суспільства необхідно виділити два нерівнозначних за тривалістю періоди: етап так званої протосоціології та етап власно соціології як окремої науки.

Протосоціологією звичайно називають доконтівський період у функціонуванні соціологічної думки. Цей етап можна було б назвати передісторією соціології. Він почався ще на зорі духовного розвитку людства спробами його кращих представників (мислителів, філософів) зрозуміти характер суспільного устрою, шляхи та принципи побудови соціуму. Так, велике значення для розвитку соціологічної думки мали ідеї давньогрецьких філософів Платона (427-347р.р. до н.е.) та Арістотеля (384-322р.р. до н.е.) про соціальну природу людини (вони називали її „політичною (чи соціальною) твариною”), сім’ї та держави, суспільну диференціацію тощо.

Серед протосоціологічних персоналій особливе місце посідає арабський історик та соціальний філософ Ібн Халдун (1332-1406р.р.). Він стверджував закономірний характер суспільного розвитку, який, на думку Ібн Халдуна, обумовлюється географічним середовищем та виявляється у циклах підйому та спаду цивілізації у процесі зміни поколінь. Згідно концепції Ібн Халдуна, рівень розвитку культури та характер правління у державі визначаються суспільним розподілом праці, взаємним обміном економічною діяльністю та обумовленою цим соціальною солідарністю представників влади та їх підлеглих.

Суттєве значення для розвитку науки про суспільство мають соціологічні спостереження, якими насичені твори Н. Макіавеллі (1469-1527), Т. Мора (1478-1535), М. Монтеня (1533-1592), Т. Гоббса (1588-1679), Ларошфуко (1613-1690), Б. Паскаля (1623-1662), Дж. Локка (1632-1704), Спінози (1632-1677), Лабрюйєра (1645-1696), Д. Віко (1668-1744), Ш. Монтеск’є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Д. Дідро (1713-1784), Гельвеція (1715-1771), А. Сміта (1723-1790), Лакло (1741-1803), Й. Гердера (1744-1803), К. Сен-Сімона (1768-1825) та багатьох інших мислителів минулого.

Знайомство з творчою спадщиною цих авторів (будь то „Небезпечні зв’язки” Лакло чи „Думки” Паскаля, „Максіми” Ларошфуко чи „Характери” Лабрюйєра, „Листи про сліпих у повчання зрячим” Дідро чи „Філософські думки” Вольтера) збагачує сучасних дослідників знанням про сутність та рушійні сили людських стосунків, міжособистісного спілкування, суспільного розвитку в цілому.

Отже, корені соціологічної науки сягають часів античності; значне прирощення наукове знання про суспільство отримало також у період пізнього середньовіччя. Проте, за думкою вчених, які займаються історією соціології, найвагоміший внесок у протосоціологію зробила блискуча плеяда французьких філософів-просвітителів. Саме їх стараннями було створене міцне теоретичне підґрунтя соціології як самостійної науки, історія якої починається з творчості Огюста Конта. Окремі періоди історичного розвитку соціологічної системи знань будуть охарактеризовані нами нижче, після того, як ми більш докладно проаналізуємо теоретичні, історичні та соціокультурні передумови її виникнення.

Почнемо з теоретичних джерел становлення соціології як окремої галузі наукового знання. Як вже підкреслювалось, іх складають численні соціологічні спостереження філософських та громадсько-політичних вчень мислителів минулого, тобто різноманітні протосоціологічні теорії. До імен, зазначених нами, можна було б додати ще не один десяток. Але, як вважають фахівці з історії соціології, серед перелічених вище філософів, економістів, письменників, громадських діячів, чи не найважливішу роль у становленні соціологічної науки відіграли концепції Ш. Монтеск’є та К. Сен-Сімона. Зазвичай саме їх наукові пошуки визначають як теоретичні передумови виникнення соціології, як самостійної науки.

Соціальний філософ, історик та правознавець Шарль Луї Монтеск’є  (1689-1755) був відомим діячем Просвітництва.

Головною темою соціально філософської теорії Монтеск’є була проблема політичного деспотизму. Він стверджував, що будь-яке суспільство, засноване на тотальному насильстві чи деспотизмі, не може залишатися життєздатним тривалий час. Найбільш вагомі соціологічні спостереження Монтеск’є представлені у його праці “Про рух законів” (1748), де зазначається, що, наслідуючи англійський досвід парламентського правління, можна запобігти .... через інституційний поділ законодавчої, виконавчої та судової функцій держави. На думку Монтеск’є, це найважливіший принцип поділу влад, який відвертає абсолютну владу. Названа вище робота Ш. Монтеск’є є чи не першим досвідом порівняльної соціології інститутів, який свідчить про взаємозв’язок релігії, освіти, управління і географії. Соціологічна традиція, заснована Монтеск’є, була досить авторитетною не лише у XVIII, але й у XIX сторіччі та спричинила великий вплив на наукові погляди Е. Дюркгейма та А. де Токвіля. Головні праці  Ш. Монтеск’є: „Перські листи” (1720), „Роздуми про причинні величі та падіння римлян” (1734), „Про рух законів” (1748).

Клод Анрі де Сен-Сімон (1768-1820) – французький філософ, один із засновників концепції “утопічного соціалізму”. Ідеї Сен-Сімона справили велике враження та були засвоєні О. Контом, який до 1820 року був його особистим секретарем.

Сен-Сімон одним із перших висловив точки зору щодо примату методів природничих наук у пізнанні суспільного життя. Виходячи з цього, він розробив концепцію „соціальної фізіології”, у якій поєднав раціоналістичні погляди з історицизмом у тлумаченні суспільних явищ. Сен-Сімон вважав, що розвиток суспільства перш за все обумовлен зміною пануючих у ньому філософсько-релігійних та наукових ідей. На його думку, визначальну роль в історії відіграє „індустрія”, яку він розумів як сукупність різних видів економічної діяльності людей. Такого ж значення він надавав відповідним „індустрії” формам власності та класам. Свої ідеї та пануючі теорії власності будь-яка суспільна система розвиває поступово і до кінця. Після цього „органічна”, творча епоха змінюється на „критичну”, руйнівничу епоху, яка веде до побудови більш ефективного суспільного ладу. Таким чином, у соціологічній концепції Сен-Сімона зроблено перший крок до аналізу соціальних явищ як різних боків закономірного розвитку цілісного організму-суспільства. Розуміння всесвітньої історії пов’язано у Сен-Сімона з думкою про прогрес як поступовий рух людства від нижчих суспільних форм до вищих відповідно зі стадіями розвитку мислення: релігійною, метафізичною та позитивною (науковою). Сен-Сімон стверджував, що побудова нового суспільства, якості якого задовольняли б переважну більшість населення, перш за все залежить від інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства, виробничих сил суспільства та викорінювання у ньому паразитизму. Головними рисами „промислової системи” Сен-Сімон вважав перетворення суспільства у всезагальну асоціацію людей, введення обов’язкової для всіх виробничої праці, надання однакових можливостей щодо застосування своїх здібностей, введення розподілу за “здібностями”, перетворення державної влади у знаряддя організації промисловості, поступове утвердження всесвітньої асоціації народів та всезагального миру при стиранні національних кордонів.

Концепція Сен-Сімона (через О. Конта та безпосередньо) мала великий вплив на розвиток соціологічної думки у Франції, Германії, Італії, Росії та інших країнах.

Головні праці К. Сен-Сімона: „Нарис науки про людину” (1813), „Праця про всесвітнє тяжіння” (1813), „Про промислову систему” (1821), „Катехізис промисловців” (1823-1824), „Нове християнство” (1825).

 

2. Історичні, соціокультурні та теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки

Поява соціології як окремої галузі людського знання – це наслідок не лише поступу самої науки, логіки її внутрішнього розвитку, але й кардинальних зрушень у суспільному житті, перш за все пов’язаних з так званою промисловою революцією у Європі, яка призвела до бурхливого розвитку таких процесів, як індустріалізація, урбанізація, секуляризація тощо.

Серед найважливіших історичних чинників, під впливом яких виникла соціологія, зазвичай називають Велику французьку революцію. Вона була водночас і результатом, і каталізатором подальших радикальних політичних, економічних та інтелектуальних змін у суспільстві. Саме у післяреволюційній Франції зароджується та починає визрівати громадянське суспільство, з’являється новий соціальний порядок, одержують помітне розповсюдження демократичні зрушення, актуалізуються такі соціокультурні феномени, як суспільна свідомість, громадський настрій, громадська думка тощо. Як наслідок, з’являється потреба у науковому осмисленні цих та багатьох інших феноменів, що з’явилися завдяки докорінній трансформації соціального буття. Таким чином, поява соціології була відповіддю на “виклики” часу, на “соціальний запит”, це своєрідна саморефлексія суспільства, яке намагається пізнати себе.

Таким чином, отримання соціологією статусу самостійної науки було підготовлено досягненнями філософської думки, а також всіх наук про природу і людину, які одержали особливо помітний розвиток у ХVI – XVIII сторіччях та забезпечили осягнення людським розумом підвалин фізичного світу та місця людини у ньому. Могутніми чинниками наукового оформлення соціологічного знання були докорінні зміни суспільної свідомості на початку ХІХ сторіччя. Без усього цього соціологія як самостійна наука була б не лише незатребуваною, але й взагалі неможливою.

Отже, хоча соціологічна думка така ж давня, як і людське співтовариство, виникнення окремої галузі наукового знання про суспільство – соціології – стало можливо лише за певних історичних, соціокультурних та теоретичних передумов, які й були викладені вище.

Як зазначає відомий український соціолог І.М. Попова, „переплетення усіх цих чинників, їх неповторне поєднання й міра життєздатності зумовили логіку розвитку соціології, появу аналогічних ідей і теорій на різному національному ґрунті, поширення ... за різних історичних умов схожої інтелектуальної проблематики, типових культурних діалогів”.

Звернення до аналізу різних підходів до розвитку світової та вітчизняної соціології як самостійної науки переконує дослідників у тому, що важливим фактором її становлення та успішного функціонування є „відкритість” суспільства, його демократичність. Можна абсолютно категорично стверджувати, що в умовах тоталітарних суспільств соціологія не може розвиватися і взагалі існувати (яскравий приклад тому – історія радянської соціології).

Сьогодні, коли людство переживає перехід до так званого інформаційного суспільства, до найважливіших чинників розвитку соціології необхідно віднести готовність та спроможність того чи іншого соціуму, насамперед його правлячої еліти, не тільки усвідомлювати потребу, але й спонукати дослідників до об’єктивного наукового (соціологічного) аналізу реальних соціальних процесів.

Продовжуючи наш історико-соціологічний екскурс, розглянемо основні етапи розвитку соціологічної науки. Для цього звернемось до періодизації соціології, яку запропонував відомий західний соціолог М. Елброу.

3. Етапи розвитку соціології (за М.Елброу): основні напрямки та їх представники

Періодизація розвитку соціологічної науки має велике значення не лише в історико-соціологічному контексті, але й для кращого розуміння проблеми трансформації предмету цієї науки. Існує декілька спроб такої періодизації. Однією з найбільш вдалих вважається періодизація розвитку соціології, запропонована Мартіном Елброу, який виокремлює п’ять етапів функціонування соціології як самостійної галузі наукового знання.

Перший етап отримав у М. Елброу назву „універсалізм”. Це так звана класична, стадія розвитку соціології, суттєвою рисою якої є спроба зрозуміти процеси суспільного життя та соціальних змін як всезагальні, позачасові та аналогічні універсальним закономірностям, які існують у природі. Так, наприклад, О. Конт будував своє позитивне соціологічне знання про суспільство за аналогією пізнання природничих (фізичних, хімічних, біологічних тощо) процесів. Це обумовило його розуміння соціології як соціальної фізики та розподіл її предметної області на соціальну статику та соціальну динаміку. Ще один видатний представник першого етапу розвитку соціології – англійський вчений Герберт Спенсер уявляв соціологічні процеси за аналогією з еволюцією живої природи, а суспільство – за аналогією з живим організмом.

Другий етап у розвитку соціології М. Елброу визначає як період становлення „національних шкіл”. Саме цьому етапу притаманний найбільш інтенсивний розвиток чисельних класичних соціологічних теорій. Серед них теорія Макса Вебера, у якій акцент робиться на раціоналізмі, що притаманний німецькій культурі; соціологічна концепція засновника французької соціологічної школи Е. Дюркгейма, у фокусі уваги якого були соціокультурні фактори та їх роль у суспільному розвитку. Характерною рисою американської соціології цього періоду була домінанта прагматизму. Серед найбільш видатних представників британської соціологічної школи називають А. Тойнбі з його дослідженнями циклічних стадій у розвитку світової цивілізації. Головними персоналіями італійської соціології зазвичай називають Б. Кроче та В. Парето, - російської соціологічної школи М. Михайлівського, М.М. Ковалевського та П. Сорокіна.

М. Елброу підкреслює, що цій фазі притаманний свого роду „концептуальний імперіалізм”, тобто боротьба за панування певної соціологічної парадигми та негативне ставлення, нетерпимість до концепцій протилежних напрямків соціологічного знання.

Третій етап функціонування соціології, за думкою М. Елброу, починається у період розвитку політо-ідеологічного протистояння двох систем (капіталізму та соціалізму) після другої світової війни.

М. Елброу позначає цей етап як період протистояння соціологів двох протилежних напрямків: марксистської соціології та соціології структурно-функціонального аналізу. Безперечними лідерами структурно-функціонального аналізу в цей час були американські соціологи Т. Парсонс та Р. Мертон. Вони продовжили традицію еволюціонізму у соціології, сприйняття суспільства як соціального організму, розвивали ідею його раціональної організації. Критика цього напрямку з боку соціологів-марксистів була пов’язана з недооцінкою представниками структурно-функціонального аналізу соціальних протиріч як рушійної сили суспільного прогресу, применшення ними ролі соціально-економічних детермінант на користь перебільшення консервативних функцій соціокультурних факторів. М. Елброу називає цей період фазою інтернаціоналізації соціології, адже зіткнення теоретико-методологічних напрямків на міжнародному рівні сприяло консолідації соціологів різних країн, які належали до тієї чи іншої соціологічної традиції.

Четвертий етап розвитку соціології М. Елброу пов’язує з появою у 70-і роки ХХ сторіччя національних соціологічних шкіл у країнах „третього світу”. Він назвав цей етап періодом індигенізації, чи отуземленнясоціології, тобто розвитку особливих напрямків соціологічної думки, які враховують культурну специфіку та традиції населення країни, що розвиваються. Саме у цей період соціологи цих країн починають усвідомлювати, що процеси, які відбуваються у їх суспільствах, неможливо зрозуміти та пояснити, якщо дивитися на них „очима заходу”. На цьому ґрунті виникає особливий напрямок у африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканських суспільствах у контексті особливих змістів соціальних відношень, які відображаються у африканській усній поезії (А. Аківово, М. Макінде). У деяких країнах Латинської Америки, наприклад у Мексиці, Нікарагуа, Колумбії, отримала велику поширеність так звана соціологія, „що бере участь у дії”. Її завданням була не  тільки соціологічна просвіта мас, але й залучення учасників соціологічних гуртків, що з’явилися у цих країнах, як до досліджень, так і до активних соціальних дій на користь демократичного переустрою суспільства.

Деякі дослідники вважають, що марксистська соціологія також пережила фазу ”індигенізації”. Це насамперед стосується таких її різновидів, як марксизм-ленінізм у СРСР, маоцзедунізм у Китаї, вчення Чучхе у Кореї тощо.

Сучасний, п’ятий, за М. Елброу період розвитку світової „соціології – це період глобалізації. Саме таку назву він отримав на ХІІ Міжнародному соціологічному конгресі (Мадрид, 1990). Глобалізація – це не „національна” і не „інтернаціональна” фаза у розвитку соціологічного знання, хоча є продуктом і того і того. Глобалізація – це прагнення об’єднати зусилля соціологів всіх шкіл, напрямків, теоретико-методологічних підходів для вирішення актуальних загальнолюдських проблем.

Отже, глобалізація як сучасний етап розвитку світової соціології – це своєрідна відповідь науковців на об’єктивні процеси, що відбуваються сьогодні у людському співтоваристві. Необхідність консолідації, в тому числі соціологів, обумовлена тим, що за сучасних умов, мабуть, немає жодної країни, жодного суспільства, яке було б „самодостатнім”. У нове сторіччя наша цивілізація увійшла як взаємопов’язана система і в галузі економіки, і у політичній організації, і у сфері культури, і у сфері глобальних комунікацій. Сьогодні людство опинилося перед спільними для всіх країн загрозами: екологічними проблемами, можливістю ядерної війни, міжнародним тероризмом, епідемічними захворюваннями, СНІДом тощо.

Соціологічна наука не може не реагувати на всі ці проблеми, в свою чергу, вони вимагають від неї нового розуміння соціальної реальності. Отже, сьогодні змінюються об’єкт та предмет дослідження соціологів, виникають нові феномени, що характеризують зміни в образі життя як тих чи тих континентів, країн, народів, людства в цілому, так і окремої сім’ї, яка включається до нового соціального простору безпосередньо (наприклад, через телекомунікації) чи опосередковано.

У відповідь на ці процеси у соціології виникає теорія ”міровізації” соціального життя. Теоретичні пошуки соціологів сьогодні концентруються у двох напрямках. Перший з них – це „розширення масштабів” розуміння соціального простору до загальносвітового, тобто не обмеженого окремим суспільством (Штомпка П.)

Розглянемо дещо докладніше творчість основних представників соціологічної науки на кожному з виокремлених М.Елброу етапів її розвитку. Почнемо з засновника соціології Огюста Конта.

Огюст Конт (1798 - 1858) – французький філософ та соціолог, один із засновників позитивізму у соціології. Конт вважав, що соціологія як наукова дисципліна повинна будуватися за аналогією з природничими науками та базуватися на позитивному (здобутому за допомогою наукових методів – спостереження, експерименту тощо) знань про суспільство. Згідно позитивному підходу, 1) соціальні явища такі ж самі, що і явища природи; 2) методи аналізу, які застосовуються у природничих науках, можуть бути використані і в соціології; 3) задача останньої полягає у розробці системи у вищій мірі узагальнених, емпірично обґрунтованих теоретичних положень, які повинні стати основою для прогнозування соціальних процесів.

Визнаючи суспільство частиною органічної природи, О.Конт доходить висновку щодо закономірностей суспільного розвитку. Суспільство, за його думкою, розвивається за  тими ж законами, що й природа. Саме тому Конта вважають одним із засновників еволюційно-органістичної теорії.

У своєму розумінні закономірностей розвитку суспільства Конт виходив із сформульованого ним закону трьох стадій розвитку людського знання. За Контом, наше знання послідовно проходить такі стадії: 1) теологічне або фіктивне знання; 2) метафізичне або абстрактне знання; 3) наукове або позитивне знання.

За Контом, нова наука “соціологія” повинна бути позитивною наукою, тобто вона має розглядати всі соціальні явища як феномени, що розвиваються за тими же незмінними законами, що й природні явища. Розробляючи класифікацію наук, Конт визначив соціологію як науку, що узагальнює знання про світ, здобуті іншими науками. Тому саме соціологією він завершує свою піраміду наук, підкреслюючи її значення у відкритті універсальних законів розвитку функціонування суспільства.

Методами соціологічного аналізу Конт назвав такі, як спостереження, експеримент, порівняння та історичний метод. За допомогою цих методів соціологи повинні досліджувати суспільство, яке, згідно Конту, є вищою реальністю (на відміну від індивіда, який, вважав французький вчений, є абстракцією). Під суспільством Конт розумів усе людство або якусь його частину, пов’язану консенсусом (взаємною згодою).

Соціологічне вчення Конта складається із двох частин – соціальної статики, яка описує закони існування суспільства, та соціальної динаміки, яка закони та схеми суспільної трансформації. Надаючи великого значення соціології, Конт підкреслював її перетворюючу роль у суспільстві та вважав такою ж важливою, як і роль релігії. На його думку, соціологія повинна призвести до революції в умах людей, що й сприятиме прогресивному розвитку суспільства.

Головні праці Огюста Конта: „Курс позитивної філософії” (у 6-ти т.т) (1830-1842), „Система позитивної політики” (у 4-х т.т.) (1851-1854)

Другою батьківщиною соціології звичайно називають Англію. Саме у цій країні контівський позитивізм у дослідженні суспільства знайшов широку підтримку та розвиток. Перш за все це стосується творчості видатного англійського дослідника Герберта Спенсера 

Герберт Спенсер (1820-1903) – засновник органічного напрямку в соціології. Згідно органічної теорії, суспільство розглядається як єдина система взаємодії природничих, у першу чергу біологічних, та соціальних факторів; усі сфери суспільного життя органічно пов’язані між собою та не можуть функціонувати поза зв’язку.

Спенсер розглядав суспільство як організм, який розвивається за тими ж законами, що й природа (перш за все за біологічними законами). Головним для Г. Спенсера було вивчення структурних елементів суспільства (освіти, держави, права тощо), їх функцій та взаємозв’язку. Дослідженням структури суспільства та функцій її частин, які Спенсер порівнює з частинами організму, він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології.

Центральним поняттям соціології Спенсера є поняття еволюції. Соціальну еволюцію він визначав як прогресивний розвиток суспільства на шляху його ускладнення і удосконалення діяльності соціальних інститутів, перш за все політичних. Об’єктивну обумовленість соціальної еволюції Спенсер пояснював потребами людей. При цьому він підкреслював, що у процесі соціальної еволюції збільшується значення колективної діяльності людей. Важливим виміром соціального прогресу, за Спенсером, є перехід від суспільства, у якому особистість цілком підкорена соціальному порядку, до такого стану, коли „соціальний організм” стоїть на службі індивідам, які його складають.

Суспільство, як вважав Г. Спенсер, розвивається від порівняно простого стану, коли всі його частини взаємозамінні, до складної структури з зовсім не різні між собою елементи. В складному суспільстві одну частину (тобто інститут) неможна замінити на іншу. Усі частини повинні функціонувати на благо цілого; в протилежному випадку суспільство розвалюється. За Спенсером, такий взаємов’язок є основою соціальної інтеграції.

Головні праці Г. Спенсера: "Основи соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903).   

Серед фундаторів соціологічної науки, особливе місце належить Карлу Марксу (1818-1883). Хоча сам вчений  ніколи не називав себе соціологом, його теоретичні надбання, справили великий вплив на розвиток світової соціологічної думки, як за часів життя Маркса, так і за сучасних умов.

Соціальна теорія, з точки зору Маркса, повинна базуватися на „життєвій реальності людських індивідів”, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мусять виробляти засоби існування, взаємодіяти у цьому виробництві. Це, за Марксом, первинно. Свідомість же – це результат соціальної співпраці. Отже, вважав вчений, мораль, релігія, політичні погляди тощо є вторинним по відношенню до соціального буття, перш за все до економічної сфери. Люди продукують ідеї, норми, цінності, спираючись на ту соціальну структуру, у якій вони живуть. Змінюються конкретні обставини і середовище – змінюється і свідомість людей. Проте Маркс вважав, що людський розум не є пасивним продуктом соціальних обставин, він активний у відображенні та зміні матеріального світу.

Втілюючи матеріалістичні принципи у пізнання соціальної реальності, Маркс органічно поєднав їх з діалектичним методом. У фокусі Марксової діалектики – відношення людей, соціальних спільнот та загальної структури, соціального середовища, яке вони створюють. Структури є полем самореалізації особистості, проте водночас вони зумовлюють, визначають цю самореалізацію. Увага до обох аспектів – соціальної дії та структури, за думкою багатьох дослідників Маркса, є сильною стороною його соціології.

Отже, основу Марксового підходу до аналізу суспільних процесів становить матеріалістичне розуміння історії, за яким головним її детермінантом є економічний розвиток. За Марксом, характер суспільних відносин визначає спосіб виробництва матеріального життя як певна єдність продуктивних сил та виробничих відносин. У боротьбі за існування люди створюють специфічні форми соціальної організації, відповідні способові виробництва, який склався у даному суспільстві. Для визначення певного ступеня історичного розвитку, типу суспільства в його цілісності та специфічній конкретності, особливостей суспільної організації цього типу та притаманного йому способу виробництва К. Маркс вводить поняття „суспільно-економічної формації”. Кожна суспільно-економічна формація складається із базиса, що утворюється сукупністю продуктивних сил та виробничих відносин, та надбудови, до якої Маркс відносить усі суспільні інститути й способи мислення, ідеологію, релігійні уявлення тощо. При цьому надбудова походить від базиса, який є основою суспільно-економічної формації.

Рушійною силою історії Маркс вважав розвиток продуктивних сил як найбільш динамічного елементу виробництва. Саме цей динамізм зумовлює суперечливий характер взаємодії між продуктивними силами та консервативними виробничими відносинами. Вирішення цього протиріччя здійснюється революційним шляхом, у результаті чого на зміну старим виробничим відносинам, які гальмують розвиток продуктивних сил, приходять нові, прогресивні відносини, тобто утворюється новий спосіб виробництва, а, отже, нова суспільно-економічна формація. Суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами уособлюються у суперечностях між існуючими соціальними класами.

Теорія класів є наріжною у Марксовому розумінні історичного розвитку людства. Він вважав, що історія – це ні що інше, як історія класової боротьби. Визначаючи поняття „клас”, Маркс виходить як з його економічного, так і політико-соціологічного тлумачення. Перше відображає певне місце людей в економічній структурі, джерела їх прибутку, належність до групи, що посідає певне місце у суспільному виробництві. Друге (політико-соціологічне) характеризує групи людей щодо місця в історичному процесі, спільної діяльності, способу мислення, психології, способу життя, світогляду, боротьби за свої інтереси. Через ставлення до певної форми власності, специфічної для кожного історичного типу суспільства, класи утворюються певними соціальними відносинами (матеріальними, ідеологічними, політичними тощо).

Маркс вважав, що кожне суспільство створює два антогоністичних класа, між якими не вщухає гостра боротьба. Тільки пролетаріат, за думкою вченого, подолає класові антагонізми та приведе людство до комунізму – асоціації індивідів, де вільний розвиток кожного буде передумовою вільного розвитку всіх.

В історії соціологічної думки К. Маркса називають одним із засновників конфліктологічної традиції, зокрема, концепції класового конфлікту. Теоретичні положення, сформульовані ним у „Комуністичному маніфесті” та „Капіталі”, й сьогодні багато в чому спрямовують соціологічний аналіз соціальних конфліктів.

Для соціологічної теорії Маркса велике значення має його концепція відчуження під яким він розумів руйнування людської природи, зумовлене структурою буржуазного суспільства, капіталістичним ладом в цілому. Маркс доводив, що в умовах буржуазного суспільства особистість відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. Аналіз феноменів відчуження та його наслідків для діяльності людини став основою гуманістичної критики капіталізму Марксом.

Попри історичної долі теоретичних передбачень Маркса, практичної реалізації його ідей, вчення цього видатного мислителя , його основні наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають велику аналітичну продуктивність і в сучасних умовах розвитку суспільства.

Основні праці К. Маркса: "Німецька ідеологія" (1845), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, у співавторстві з Ф. Єнгельсом), "Капітал" (1867), "Передмова до критики політичної економії" (1873).

Творчі портрети вчених, які визначають другий (за М. Елброу) етап розвитку соціології, почнемо з Еміля Дюркгейма.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) – французький філософ та соціолог, засновник французької соціологічної школи, якого вважають одним із фундаторів сучасної соціології.

У своїй науковій діяльності головну увагу приділяв вивченню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розробив концепцію колективної свідомості як сукупності переконань та думок, що поділяють усі члени даного суспільства. Соціальна інтеграція, за Дюркгеймом, можлива, коли члени суспільства (окремі особистості, соціальні групи) надають важливого значення його нормам та цінностям і керуються ними у своєму житті. Саме тому соціологічний аналіз Дюркгейма називають соціокультурним. До наукового обігу соціологів французький вчений вводить поняття аномії, тобто такого стану суспільства, якому притаманні відсутність чіткої системи соціальних норм та цінностей, руйнування єдності культури, в наслідок чого ускладнюється процес між-особистісної взаємодії.

Центральним поняттям соціології Дюркгейм вважав поняття „соціального факту”. Дослідження реальних „соціальних фактів”, які складають систему соціальної дійсності, є, за Дюркгеймом, предметом соціології. При цьому вчений підкреслював, що „соціальні факти необхідно розглядати як речі”, тобто визначати їх незалежне від суб’єкту існування та примусову по відношенню до нього силу. За Дюркгеймом, вивчати соціальні факти необхідно,  так як досліджують свій предмет природничі („позитивні”) науки.

Значне місце в творчому доробку Дюркгейма займає аналіз категорії та феноменів соціальної солідарності. Дюркгейм розрізняє так звані механічну солідарність, яка притаманна примітивним суспільствам та заснована на нерозвиненості та схожості людей, які повністю підкорені колективній свідомості. „Я” у такому суспільстві – це тільки „Ми”, а будь-яке відхилення від норм колективної поведінки карається законом.

Розподіл суспільної праці, за Дюркгеймом, породжує органічну солідарність, засновану вже не на подібності, а на різниці між індивідами. Якщо механічна солідарність припускає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки праці людина усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними засобами. Тому перехід від механічної до органічної солідарності Дюркгейм вважав не тільки історичним законом, але й головним критерієм прогресу.

Найважливішим чинником суспільного життя, який забезпечує солідарність тієї чи іншої соціальної групи, Дюркгейм вважав „колективні уявлення” (ідеали, вірування тощо), вбачаючи у них головні компоненти моралі та релігії. Проблема соціальної солідарності знаходиться у центрі уваги такої праці Дюркгейма, як „Самогубство”. Саме на цьому соціальному феномені (самогубстві), вважав Дюркгейм, можна перевірити рівень єдності та солідарності суспільства. Базуючись на статистичних даних щодо розповсюдження самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виокремлював три види самогубств: егоїстичні, альтруїстичні та аномічні (тобто обумовлені соціальною дезорганізацією).

Соціологічна спадщина Дюркгейма оказала великий вплив на світову, особливо французьку соціологію. Його концепцію зазвичай розглядають як певний фінал розвитку методології та теорії класичного позитивізму у соціології.

Основні праці Е. Дюркгейма: "Елементи соціології" (1889), "Про розподіл суспільної праці" (1893), "Правила соціологічного методу" (1895), "Самогубство" (1897).

Серед представників німецької соціології цього етапу (другого), безперечно самою могутньою є постать Макса Вебера.

Макс Вебер (1864-1920)німецький соціолог, соціальний філософ та історик, засновник розуміючої соціології і теорії соціальної дії.

Соціологічна концепція М. Вебера належить до так званої гуманістичної соціології, головною особливістю якої є її антипозитивістська спрямованість. Представники цього напрямку не вважають соціологічні явища об’єктами, які треба вивчати за допомогою методів природничих наук. Дослідження соціальних явищ, на їх думку, вимагає застосування інших (відмінних від природознавчих) методів пізнання. Суспільство та індивіди, згідно з цим підходом, трактувалися не як „готові” соціальні факти, а як такі, що постають у процесі соціальної інтеракції (взаємодії). Таким чином, предметом гуманістичної соціології є соціальна взаємодія.

За Вебером, не будь-яка взаємодія є соціальною, а тільки така, в якій індивіди беруть участь свідомо, осмислено.

Отже, соціальну взаємодію, вважав Вебер, треба розглядати у контексті значень і смислів, які вкладають у неї її учасники. Відтак аналіз соціальної взаємодії, на думку вченого, потребує розуміння (на відміну від природознавчої процедури, яку застосовували соціологи-позитивісти). Саме тому соціальну теорію М. Вебера називають розуміючою соціологією. Її предметом німецький дослідник вважав соціальну дію. Важливою складовою теорії соціальної дії Вебера є його концепція ідеальних типів. Під ідеальним типом німецький соціолог розумів певну ідеальну модель того, що найбільш корисно людині, що об’єктивно відповідає її інтересам. Ідеальні типи Вебера визначають сутність оптимальних суспільних станів – стану влади, міжособистісного спілкування, індивідуальної та групової свідомості тощо. Вебер вирізняв чотири типи соціальної дії: традиційний, афективний, цілераціональний та цінніснораціональний.

Традиційні дії здійснюються індивідом завдяки тривалій звичці. Афективні базуються на афектах, тобто несвідомих психологічних імпульсах та почуттях. Цілераціональні дії притаманні людині, яка чітко уявляє собі мету дії та засоби її досягнення, а також враховує можливу реакцію інших людей на свої дії. Критерієм раціональності є успіх. Цінніснораціональна дія здійснюється індивідом завдяки його свідомій вірі у етичну, естетичну або релігійну цінність певної поведінки.

Вебер виходив з того, що в історичному процесі зростає ступінь раціональності соціальних дій, особливо це стосується, на його думку, економічної сфери суспільства.

В соціології Вебера значне місце посідає проблема цінностей, зокрема, моральних, політичних, естетичних, релігійних. Вебер визначає цінність як „установку тієї чи іншої історичної епохи”, як „властивий епосі напрямок інтересу”. Така трактовка цінностей має велике значення для реалістичного пояснення свідомості людей, їх соціальної поведінки та діяльності. Вона відіграла важливу роль у розробленій Вебером теорії соціальної дії, про що йшлося вище.

Фахівці у галузі історії соціології вважають Вебера найвидатнішим вченим не тільки своєї епохи, адже його ідеї і сьогодні отримують свій подальший розвиток. Універсальна освіченість Вебера дозволила йому зробити великий внесок не тільки у розвиток соціології, але й у такі галузі знання, як політична економія, право, філософія, історія, релігієзнавство, сінологія, логіка та методологія науки тощо.

Головні праці М. Вебера: „Об’єктивність” (1904), „Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), „Про категорії розуміючої соціології” (1913), „Господарська етика світових релігій” (1913-1919), „Політика як покликання і професія” (1919), „Господарство і суспільство” (1921).

Великий внесок у розвиток соціологічного знання зробив сучасник та співвітчизник Макса Вебера німецької соціолог Георг Зіммель (1858-1918) – один із провідних представників філософії життя і автор концепції формальної соціології.

Трактуючи предмет та завдання соціології, Зіммель підкреслював, що у фокусі уваги соціологічного дослідження повинні бути „чисті” форми соціації або соціальної взаємодії. Соціація, за Зіммелем, - це така форма, завдяки якій індивіди та групи різноманітних інтересів утворюють єдність, де вони реалізують ці інтереси. Отже, об’єктом зіммелевської соціології є соціація (соціальна взаємодія), форми якої первинні щодо суспільства в цілому. Зіммель вважав, що форми соціації повинні досліджуватися як самодостатні, а не як елементи суспільного цілого. Соціологію, яка вивчає „чисті” форми соціації, вчений називає „чистою” або „формальною.” Поряд з „чистою” він виділяє ще дві соціології: „загальну”, що розглядається як „соціологічне дослідження історичного життя” в його різноманітних проявах, та „філософську”, що вивчає „епістемологічні і метафізичні аспекти соціології”. Отже, зіммелівський підхід до аналізу суспільства будується на трьохступінчатій пізнавальній моделі (загальна – формальна – філософська соціологія), яка забезпечує єдність філософського, теоретико-соціологічного та конкретно-наукового знання про суспільство.

Основними поняттями формальної соціології Зіммеля є поняття форми та поняття змісту. Співвідношення форми і змісту у контексті соціологічного аналізу, на думку Зіммеля треба розуміти як протиставлення матеріалу соціальної взаємодії, тобто культурно-історичних витворів людської думки, цілей, прагнень, ідеалів індивідів і таких форм-структур даної взаємодії, які найчастіше повторюються і є характерними для всіх культурно-історичних епох. В межах формальної соціології була запропонована така класифікація соціальних форм (чи форм соціації): соціальні процеси, соціальні типи, моделі розвитку.

Важливими для подальшого розвитку соціології були ідеї Зіммеля щодо соціальної диференціації. У своїй концепції соціальної диференціації Зіммель виходить з органічної теорії Смелзера, зокрема, з його розуміння соціальності як процесу трансформації суспільства від невизначеної одноманітності до визначеності (диференціації). За Зіммелем, диференціація суспільства супроводжується збагаченням індивідуальності, сприяє процесу становлення особистості. Водночас збільшується й число суперечливих вимог та норм, що пред’являє індивідові кожне із соціальних кіл, до яких він належить. Це приховує в собі небезпеку внутрішнього індивідуального конфлікту.

Головним висновком Зіммеля у концепції соціальної диференціації є його ідея конфлікту, який, на думку вченого, може мати позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових. За Зіммелем, конфлікт – це „засіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо вона досягається ціною знищення однієї із сторін, що бере участь у конфлікті”. Як соціальний процес, підкреслював вчений, конфлікт має системний характер, він охоплює все суспільство. На відміну від Маркса, який перш за все підкреслював антагоністичний характер конфліктів, їхню деструктивну роль у суспільстві, Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів.

Така трактова конфлікту поклала початок одному з напрямків сучасної соціологічної теорії – конфліктному функціоналізму.

Значна увага в творчості Зіммеля приділяється й питанням культури. Вчений вважав, що ядро сучасної йому культури визначається впливом двох головних факторів – грошей та інтелекту. У цьому контексті, за Зіммелем, історія суспільства має вигляд власне історії наростаючої інтелектуалізації (і, як наслідок, раціоналізації) соціального життя й поглиблення принципів грошового господарства. В цілому сучасній культурі, вважав Зіммель, притаманне відокремлення від безпосереднього життя, що породжується наростаючим поділом праці та спеціалізацією всіх сфер та аспектів життя і культури. „Конфлікт і трагедія культури”, на думку німецького соціолога, зумовлюється саме цим.

Соціологічна спадщина Зіммеля, безумовно, актуальна в теоретичному відношенні і може застосовуватись до аналізу багатьох процесів сучасного суспільства.

Основні праці Г.Зіммеля: „Проблеми філософії історії” (1892), „Філософія грошей”, (1900), „Соціологія” (1908), Конфлікт і грошові зв’язки” (1912).

До найвідоміших персоналій другого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології безперечно належить Вільфредо Федеріко Парето (1848-1923) відомий італійський вчений. В історію соціології  він увійшов як представник так званого психологізму. Специфічної особливістю його соціологічної концепції є акцент на психологічних, перш за все ірраціональних, аспектах суспільного життя: інстинктах, почуттях, емоціях тощо.

Згідно Парето, соціальна дійсність повинна досліджуватись за зразком точних та природних наук. Особливого значення він надавав емпіричній обґрунтованості соціологічного знання. Основна праця Парето „Трактат із загальної соціології” насичена, алгебраїчними й геометричними ілюстраціями, формулами, графіками. Соціологія, вважав Парето, не може існувати поза досвідом. Головним методом цієї науки, на його думку, повинен бути логіко-експериментальний метод, який добре зарекомендував себе у природничих галузях знання. Визначальною рисою цього метода є те, що він виходить із фактів зовнішнього світу, а не із суб’єктивних ідей.

Визначаючи роль соціології у суспільстві, Парето виходить із ідей „чистої” науки, яка тільки вивчає суспільство, а не намагається його змінити, поліпшити. З точки зору італійського вченого, предметом соціології є нелогічні дії людей, тобто дії, якими керує не раціональне знання про факти та зв’язки між ними, а віра, що заснована на інстинктах та почуттях.

Як вважав вчений, у суспільстві домінують саме нелогічні дії. Водночас, підкреслював Парето, суспільство – це не хаос нелогічних дій, не просто їхня сума, а соціальна система, яка постійно прагне рівноваги. Важливими компонентами цієї системи є так звані резидуї та деривації. Назви цих компонентів суспільства вчений запозичує з хімії та лінгвістики. В хімії резидуї – це „залишки” або „осади” після фільтрування, випарювання тощо. За Парето, резидуї – це фундамент людських почуттів, інстинктів, психологічних станів. Проте він вважає, що їх треба вивчати не як психічні, а як культурні факти. Водночас резидуї створюють фундамент суспільства, його усталену сферу, забезпечують рівновагу в соціальній системі.

Вторинними, похідними від резидуїв, виступають, на думку італійського вченого, деривації, тобто ідеологічні доктрини, теорії, уявлення тощо (у лінгвістиці дериваціями позначають похідні слова). Деривації є складовою частиною усіх людських дій (за винятком логічних). Всі вони (міфи, легенди, гасла, соціальні, етичні, теологічні теорії, політичні програми, ідеологічні концепції), особливо ідеологічна сфера, призначені маскувати справжні мотиви людських дій. Хоча деривації похідні від резидуїв, залежні від них, Парето вважав, що у соціальному житті не тільки резидуї обумовлюють деривації, а й навпаки. В цілому паретівська теорія резидуїв та деривацій стверджує незмінну природу людини, яка проявляється у суспільному житті. При цьому суспільне життя, суспільство Парето розглядає як соціальну систему. Сталі механізми взаємодії складових елементів цієї системи визначають її стан у кожний конкретний момент часу.

Вчений не визнає соціальної еволюції, прогресу суспільства. На його думку, історія людства має хвилеподібний характер. Стан, до якого повертається соціальна система після чергових змін, Парето називає станом рівноваги. Її (соціальну рівновагу) забезпечують такі елементи суспільства, як людські почуття та інтереси. Причому для встановлення рівноваги у суспільстві потрібна не гармонія інтересів та спрямувань людей, а їх суперечливість та боротьба, які зумовлені соціальними розмежуваннями. На думку Парето, боротьба є всезагальним законом життя. У цьому контексті італійський вчений особливу увагу приділяє дослідженню еліти та мас

В історії соціальної думки Парето називають одним із видатних теоретиків елітизму. Історія суспільства, на його думку, - це історія спадкоємності пануючих еліт. Соціальна динаміка, за Парето, визначається зміною двох типів еліт: „лисиць” та „львів”. Перші тяжіють до хитрощів, намагаються керувати масою за допомогою запевнень, пропаганди, різноманітних комбінацій. „Леви” віддають перевагу силі, мають міцну волю, наполегливість, непримиренність.

Чергування, зміна еліт при владі – це, вважає Парето, універсальний закон історії. Він відображає циркуляцію або кругообіг еліт у суспільстві. Одна еліта, коли вичерпує свою енергію, неминуче змінюється іншою. Механізмом, завдяки якому набуває сили, оновлюється та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона стосується не тільки керуючої еліти, але й керованої маси, найбільш обдаровані представники якої у процесі соціальної мобільності „піднімаються вгору”, поповнюючи еліту. В той же час, представники останньої, деградуючи, „спускаються долу”, в масу. При цьому, чим більше „відкрита еліта”, тим міцніше її „здоров’я”, тим більше вона здатна втримати своє панування. І, навпаки, чим більше вона замкнена, тим сильніші тенденції до її занепаду. Значення революції, на думку італійського соціолога, полягає лише в оновленні пануючої еліти, поновленні необхідних для правління сил і, відтак, соціальної рівноваги.

Основні праці В. Парето: „Економіка і соціологія”  (1907), „Трактат всезагальної соціології” (1916), „Перетворення демократії” (1921), „Разум і суспільство” (1936).

Серед представників третього (за М. Елброу) етапу розвитку соціології, мабуть, важко знайти вченого, який би справив більший вплив на розвиток соціологічної теорії ХХ століття, ніж Толкотт Парсонс (1902-1979). Його ідеї домінували у англомовній соціологічній теорії досить тривалий час: з кінця другої світової війни до середини 60-х років. Проте і після цього періоду аж до сьогодні вони продовжують здійснювати досить помітний вплив на соціологічну думку.

Вже з перших своїх праць Т. Парсонс (на противагу пануючому у американській соціології емпіризму) стверджував першочергову необхідність розвитку соціологічної теорії. При цьому вчений вважав, що теорія не виникає сама по собі завдяки узагальненню емпіричних даних, більш того, ці дані у певному розумінні самі є похідними від теорії.

Специфіка соціологічної концепції Парсонса полягає в тому, що, по-перше, його теоретична система стосується не тільки соціології, а й усіх соціальних наук (кожна з них посідає в його теорії особливе місце та певним чином співвідноситься з соціологічною); по-друге, соціологічне теоретизування американського вченого відрізняється високим рівнем абстракції та спрямованістю на створення „загальної соціологічної теорії”; по-третє, наукові пошуки Парсонса були орієнтовані на синтез усього цінного, що було накопичено у соціальних науках минулих часів, що спонукало його до нового прочитання соціологічної класики (творів М. Вебера, В. Парето, Е. Дюркгейма та інших).

Свою соціологічну теорію Парсонс будував, виходячи з принципу „аналітичного реалізму”. При цьому американський вчений додержувався точки зору, що розробка теорії повинна починатися з понятійного апарату, абстрагованого від емпіричної дійсності, але водночас здатного репрезентувати найістотніші риси „справжнього світу”. Отже, побудова соціологічної теорії, за Парсонсом, - це конструювання її з аналітичних елементів, так би мовити „очищених” від конкретної соціальної та історичної форми. Така стратегія розвитку теорії була викладена Парсонсом у його праці „Структура соціальної дії” (1937 р.). В цій та інших роботах Парсонс розглядає соціологію як науку, що спрямована на розробку аналітичної теорії систем соціальної дії. За Парсонсом, соціальна дія містить множинність дійових осіб, взаємно орієнтованих на дії одна одної та інтегрованих на ґрунті загальних цінностей. Структуру соціальної дії американський соціолог описує у таких поняттях, як „дійова особа” („актор”), „нормативні принципи орієнтації”, „мета”, „ситуація”, „інша дійова особа”, „взаємні орієнтації”, „цінності”.

Важливе місце у соціологічній теорії Парсонса займає концепція соціальної системи, під якою він розуміє певну диференціацію соціальних ролей та позицій, пов’язаних з ними прав і обов’язків, а також загальних цінностей і норм. Соціальну систему Парсонс вважає складовою частиною більш загальної системи дії. При цьому він виділяє ще три складові останньої: систему культури, систему особистості та систему поведінкового організму. Виокремлення перелічених систем було здійснено американським вченим за характерними для них функціями. Для свого існування система дії повинна задовольняти чотири функціональні вимоги: здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження взірця.

Функцію інтеграції, за Парсонсом, виконує соціальна система, (завдяки організації соціальних відношень поміж „акторами” і колективами), функцію збереження взірцясистема культури, яка створює комплекси символічних значень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну; функцію досягнення метисистема особистості (як агент процесів дії, а звідси – реалізації культурних принципів і вимог); функцію адаптаціїсистема поведінкового організму (завдяки зосередженню людських здатностей адаптуватися до вимог фізичного та біологічного оточення).

Відповідаючи на питання про те, як виживають соціальні системи, Парсонс виокремлює механізми, які допомагають інтеграції індивіда до соціальної системи – це механізми соціалізації та соціального контролю.

Соціалізація забезпечує інтериорізацію системою особистості культурних взірців (мови, цінностей, норм, ідей, символів тощо) та засвоєння нею тих чи тих соціальних ролей. Завдяки механізмам соціального контролю у соціальних системах зменшуються напруження та відхилення. За Парсонсом, соціалізація та соціальний контроль вирішують інтегративні проблеми соціальних систем. В цілому американський соціолог зосереджував увагу на соціальному порядку, рівновазі, цінностях і нормах, які закріплювали соціальні системи, надаючи меншого значення аналізу соціальних змін. Тільки в останні роки своєї творчості Парсонс звертається до проблеми соціальної еволюції, розглядаючи її в контексті теорії дії та системної теорії. Еволюція, згідно Парсонсу, виявляється у збільшенні адаптаційної здатності суспільства, що досягається завдяки процесам диференціації та інтеграції. Диференціація обумовлена виникненням у суспільстві нових функцій та відповідних їм нових ролей і груп. У свою чергу, це створює проблеми координації, які вирішуються створенням нових систем цінностей, пристосованих до нових, більш складних відносин.

Парсонс виділяє три етапи еволюції і відповідно три типи суспільства: примітивне, перехідне та сучасне. На кожному етапі еволюції, підкреслює вчений, виникають нові проблеми інтеграції між суспільством і культурою. У процесі еволюції, за Парсонсом, підвищується роль та значення культури в збереженні та розвиткові різноманітних інституціональних взірців. Отже, соціальна еволюція, на думку американського соціолога, – це прогресуюче утвердження культури у соціальному житті людини. Структурно-функціональна теорія Парсонса, безперечно, й сьогодні допомагає дослідникам у аналізі складних і суперечливих соціальних проблем.

Основні праці Т. Парсонса:  „Структура соціальної дії” (1937), „Соціальна система” (1951), „До створення загальної теорії дії” (1951, у співавторстві з Шилзом),”Економіка і суспільство” (1956, у співавторстві з Н. Смелзером) „Соціальна структура і особистість” (1964), „Суспільство: еволюційні і порівняльні перспективи” (1966), „Соціальна система і еволюція теорії дії” (1977), „Теорія дії і умови людського існування” (1978).

Ще одним видатним представником структурно-функціонального напрямку у  соціології цього періоду є Роберт Кінг Мертон (1910-2003). Учень П. Сорокіна та Т. Парсонса, він вважає, що функціоналізм є основним, якщо не єдиним способом мислення, який може бути застосованим у соціології як самостійній галузі знання.

Головною темою майже всіх його робіт є тема соціальної структури та її впливу на соціальну дію. На відміну від Парсонса, Мертон приділяв значно більше уваги емпіричному вивченню соціальної реальності. Лише після цього, вважав він, необхідно займатися теоретизуванням. Критикуючи свого вчителя за абстрактний характер його теорії, Мертон наполягає на необхідності розробки так званих „теорій середнього рівня”, які б відігравали роль своєрідного „з'єднувального мосту” між емпіричними дослідженнями та теоретичними абстракціями на зразок концепції Парсонса.

Мертон піддавав критиці положення Парсонса про функціональну єдність соціальної системи та запропонував ввести до наукового обігу поняття ”дисфункції”, яке відображує негативні наслідки впливу однієї частини системи на іншу, а також демонструє ступінь інтегрованості тієї чи тієї соціальної системи. Крім того, Мертон вводить поняття „явної” та „прихованої” (латентної) функцій.

Проте критика Мертоном попереднього функціонального аналізу не заважає йому поділяти основні положення класиків соціології, в тому числі Парсонса, щодо, наприклад, сутності суспільства, яке він визнає як специфічний вид об’єктивної реальності.

Соціальні явища він розглядає перш за все як структури, які визначають поведінку людей, обмежують їх раціональний вибір. Доповненням Мертона до функціонального аналізу парсонівського типу є його розуміння того, що соціальні структури, будучи диференційовані, можуть спричиняти соціальні конфлікти, водночас вони сприяють як змінам елементів структури, та й її самої. Дослідженню дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруженості і протиріч у соціальній структурі, присвячена робота Мертона „Соціальна структура і аномія”, де він аналізує різні типи поведінкових реакцій на деформації соціальної структури: „конформізм”, „інновація”, „ритуалізм”, „ретритизм”, „заколот”.

Заслугою Мертона є розробка основ соціологічного аналізу науки як соціального інституту з притаманними йому ціннісно-нормативними регулятивами: „універсалізмом”,

„загальністю”, „безкорисністю” та „організованим скептицизмом”.

У 40-60 роки минулого сторіччя під керівництвом Мертона були здійснені чисельні емпіричні дослідження у галузі соціології науки, соціології засобів масової комунікації, міжособистісних відносин, соціології медицини, соціальної стратифікації, бюрократії, соціології професій тощо.

Основні праці Р. Мертона: "Соціальна теорія та соціальна структура" (1957, 1968), "Про теоретичну соціологію" (1967), "Соціологія науки" (1973), "Структурний аналіз у соціології" (1975), "Підходи до вивчення соціальної структури" (1975). 

Як вже підкреслювалось, третій етап розвитку соціології характеризувався жорстоким протистоянням структурного функціоналізму та марксизму. Принципові положення першого напрямку (структурно-функціонального аналізу) найбільш повною мірою представлені у творчості Т. Парсонса та Р. Мертона. Основні положення їх теоретичних розробок були викладенні нами вище.

Тепер з’ясуємо, які постаті визначали розвиток марксистської соціології у означений період (від закінчення другої світової війни до 70-х років ХХ сторіччя).

Перш за все зазначимо, що вчення Маркса справило величезний вплив на соціальні науки минулого сторіччя. Саме Марксова соціологічна теорія протягом цього етапу в історії людства була джерелом численних концептуальних підходів у поясненні суспільних процесів.

Одним із таких концептуальних напрямків був розвиток „критичної теорії”. Прибічники цієї традиції, виходячи з положень Маркса, піддавали критиці різні сторони соціального життя сучасного їм капіталістичного суспільства, перш за все таких його рис, як технократизм, раціоналізм, духовна маніпуляція людиною, дегуманізація суспільного буття тощо. До них належить відомий німецький соціолог та соціальний філософ Юрген Хабермас (1929). У 60 роки минулого сторіччя Хабермас був одним із головних ідеологів західнонімецьких „нових лівих”. Головною темою його оригінальної концепції, яку сам Хабермас називає „теорією комунікативної дії”, є проблема активної „політично функціонуючої” громадськості.

 Відповідаючи на питання, чи можливо вивести сучасну західноєвропейську „громадськість” із стану глибокої кризи, чи може вона виконувати роль носія структурних змін у „пізньокапіталістичному” суспільстві, Хабермас звертається до проблематики міжособистісної взаємодії – „інтеракції”. При цьому особливу увагу він приділяє питанню про відмінність „істинної” комунікації від „помилкової” та фактори, що забезпечують „істинну” комунікацію. У цьому контексті Хабермас виокремлює три види інтересу, які обумовлюють комунікативну дію: „технічний” (пізнавальний) інтерес, який притаманний природничим та технічним наукам; „практичний” інтерес, сферою якого є міжособистісна інтеграція, де продукуються ідеали та цілі, які визначають загальний напрямок використання та розвитку науки та техніки; нарешті, „визвольний” („емансипаційний”) інтерес, який відображує прагнення людини до звільнення від всіляких форм „відчуження” і пригнічення, що виникають, за Хабермасом, у зв’язку з перенесенням технічних засобів і методів на сферу власно людських взаємин.

Ю. Хабермас доходить висновку, що для виявлення соціальних патологій, які існують у вигляді перекручених, помилкових комунікацій, соціолог перш за все повинен дослідити ґенезу та розвиток систем економічної та політичної дії, які є зовнішніми чинниками „життєвого світу” людини.
 

Основні праці Ю.Хабермаса: „Структура політично функціонуючої громадськості” (1962), „Пізнання та інтерес” (1968), „До логіки соціальних наук” (1970), „Теорія комунікативної дії” (1981).

Неомарксистських орієнтацій додержувались представники так званої радикальної соціології. Серед них такі відомі американські соціологи, як Ч. Міллс та Е. Гоулднер.

Чарльз Райт Міллс (1916-1962) - американський соціолог і публіцист. Як і Ю. Хабермас, був одним із ідеологів руху „нових лівих”. Під впливом марксизму закликав суспільні науки викривати капіталістичний лад. На думку Міллса, радикально орієнтовані представники соціогуманітарних наук, які відстоюють цінність свободи, творчість та здатні зрозуміти тенденції суспільного розвитку, можуть змінити антидемократичну соціальну структуру США. Особливу роль у цьому процесі він відводив інтелігенції як силі, що здатна протистояти „владній еліті”. Міллс був прибічником ідеї мирного співіснування двох світових систем, гаряче висловлювався проти мілітаризації США.

Основні роботи Ч. Міллса: „Білі комірці” (1951), „Пануюча єліта” (1956), „Соціологічна уява” (1959).

Елвін Гоулднер (1920-1980) – американський соціолог, представник так званої альтернативної соціології.

У 60-70 роки минулого сторіччя під впливом ідей Маркса Гоудднер розробив концепцію „критично-рефлексивної” соціології. На його думку, капіталістичне суспільство знаходиться у кризовому стані, тому головним завданням соціолога є виявлення за допомогою „критичної рефлексії” причин цієї кризи та пошук шляхів її подолання.

Важливе місце в теоретичній спадщині Гоулднера займає його концепція інтелігенції як нового класу, до основних характеристик якого він відносить володіння культурним капіталом (для Гоулднера культура є таким же капіталом, як власність на засоби виробництва або грошова власність) та культура критичного дискурсу (специфічна мовна спільність). Новий клас американський соціолог поділяє на науково-технічну інтелігенцію та інтелектуалів (гуманітарну інтелігенцію). Саме на інтелектуалів Гоулднер покладав надії, пов’язані з майбутнім суспільного розвитку. У новому класі він вбачав силу, яка здатна здійснити революційний переустрій суспільства.

Основні праці Е. Гоулднера: „Криза західної соціології, яка насувається” (1970), „Діалектика ідеології та технології” (1976), „майбутнє інтелектуалів і виникнення нового класу” (1979), „Два марксизми”(1980), „Проти фрагментації” (1988).

У західноєвропейській соціологічній думці цього періоду також можна виявити прибічників марксистського підходу до аналізу суспільства. Серед них треба відзначити таких дослідників, як французький соціолог, засновник генетичного структуралізму Л. Гольдман (1913-1970), французький соціальний філософ Л. Альтюсер, (1918-1990), англійській соціолог Т. Боттомор (1920-1993), та інші. У своїх роботах вони акцентували увагу на об’єктивній структурі суспільства, точніше на взаємозв’язку трьох структур: економічної, політичної та ідеологічної, на складній „тотальності” конкретної соціальної формації, якою є капіталістичне суспільство.

Звичайно, марксистської традиції у соціології додержувались радянські соціологи, як і соціологи всіх інших соціалістичних країн. На творчості деяких вітчизняних соціологів ми зупинимось нижче, аналізуючи історію розвитку соціології в Росії та України.

Одним з найвидатніших представників п’ятого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології є П. Бурд’є.

П’єр Бурд’є (1930-2002) видатний французький соціолог у творчості якого яскраво проявились інтегративні тенденції сучасної соціологічної науки. Бурд’є прагне синтезувати різноманітні концептуальні ідеї для вирішення традиційних соціологічних дилем, зокрема, об’єктивності та суб’єктивності, соціальної структури та соціальної дії.

Свій підхід до аналізу зв’язку між соціальною структурою та тим, як індивіди конструюють соціальну реальність, Бурд’є називає „конструктивістським структуралізмом”. На його думку, „ментальні структури визначаються соціальними структурами”. Проте активний індивід, за концепцією Бурд’є, здатний до «неспрямованого вигадування», і може здійснювати вплив на структури.

Ще одним з центральних понять теорії Бурд’є є поняття „поля”, як французький вчений, визначає як мережу відносин між об’єктивними подіями соціальних суб’єктів, яка існує незалежно від індивідуальної свідомості та волі. В суспільстві існують декілька полів (економічне, релігійне, політичне, культурне тощо), які мають власну структуру. Поле, вважає Бурд’є, виступає ареною змагань індивідів або груп за поліпшення своїх позицій, за досягнення привілейованого місця в соціумі.

Крім того, поле – це різновид ринку, де з метою демаркації позицій використовуються різні види капіталів: економічний, культурний, соціальний. Отже, поле – це соціальний простір, де реалізовуються опанування соціальними діячами певної позиції, її захист або переміщення на верхні щаблі соціальної ієрархії.

Що ж опосередковує взаємини між габітусом та полем? За Бурд’є, це практика, в процесі якої продукується як габітус, так і соціальний світ. При цьому, формуючись завдяки практиці, габітус, у свою чергу, сприяє уніфікації та узагальненню практики. Не детермінуючи дію, він задає принципи, за якими люди роблять вибір, визначають життєві стратегії тощо.

Творчість Бурд’є – це своєрідний синтез різних теоретико-методологічних напрямків, інтеграції мікро- та макропідходів.

Таку ж тенденцію можна прослідити у творчості видатних представників сучасного етапу розвитку соціології Е. Гідденса, Н. Лумана, З. Баумана, Е. Валерстайна  та іншіх.

Основні праці П. Бурд'є: "Нарис теорії практики " (1974), "Відтворення в освіті, суспільстві і культурі" (1977), "Дистанція" (1984), "Поле культурного виробнитцтва" (1993)

Серед представників п’ятого етапу розвитку соціології, який М. Елброу визначив як етапи її глобалізації, безперечно, особливе місце посідає І. Валлерстайн (1930). Його концепція глобалізму (теорія світової системи) є спробою інтерпретації суспільного розвитку як розвитку світової системи.

За Валлерстайном, існує лише одна реальна  соціальна система, яка не є чиєюсь часткою – це світова система (чи "Світ-система"). Ця система має свої кордони, структури, соціальні групи, правила легітимації та об'єднання. Найголовніша риса системи, за думкою вченого, - це її самодостатність та здебільшого, внутрішні джерела динаміки її розвитку.

Визначаючи "Світ-систему", Валлерстайн характеризує її як економічно матеріальну сутність, що має багатокультурний склад, тобто як "Світ-економіку". Згідно Валлерстайну, з XVI ст. до теперішнього часу йшов процес формування системи глобальних , економічних та політичних зв’язків, заснованих на експансії капіталістичної світової економіки. В останній згідно Валлерстайну, існують країни ядра, полуперіферії, периферії та зовнішньої арени. До держав ядра він відносить ті країни, де раніше за інших виникли сучасні види підприємництва та розпочався процес індустріалізації (перш за все це Велика Британія, Нідерланди, Франція, пізніше до них приєдналися країни Північнозахідної Європи, зокрема Німеччина). Саме у цих країнах виникли промисловість, провідні форми сільського господарства, сформувалась централізована влада.

Країни полуперіферії (це держави, що знаходяться на півдні Європи, наприклад, Іспанія) пов’язані з країнами ядра  відношеннями торгової залежності, проте їх економіка розвивається вкрай слабо.

Периферія – "зовнішній кордон" світової економіки, за визначенням Валлерстайна, ще два століття тому проходила по східному краю Європи, там, де зараз знаходиться сучасна Польща. Саме з цих регіонів сільськогосподарська продукція потрапляла безпосередньо до країн ядра.

Значна частина Африки та Азії на той час мала відношення до зовнішньої арени, яка була поза торгових зв’язків, що формувались у країнах ядра. В наслідок колоніалізації, зокрема, діяльності великих корпорацій країни Африки та Азії стали причетними до системи світової економіки. Сьогодні країни третього світу складають периферію світової системи, до ядра якої увійшли та отримали домінуючі позиції Сполучені Штати Америки та Японія. Суспільство другого світу – Радянський Союз та країни Східної Європи з притаманною ним плановою економікою були єдиною великою групою країн, яка певною мірою була за межами світової економіки.

Оскільки країни ядра домінують у світовій системі, вважає Валлерстайн, вони в змозі організувати світову торгівлю таким чином, щоб вона відповідала їх інтересам. Отже, країни першого світу набули можливості експлуатувати ресурси країн третього світу у власних цілях. Проте, стверджувати, що досягнення індустріальних країн – це результат експлуатації найбідніших країн, було б помилкою. Адже ресурси колоній, за думкою багатьох дослідників, грали досить незначну роль в індустріалізації розвинутих країн світу. Більш того, досвід нових індустріальних країн свідчить, що в певних обставинах країни з низьким рівнем розвитку можуть досягти великих успіхів у своєму економічному зростанні.

Теорія Валлерстайна, як підкреслює Е. Гідденс, набуває великої значущості не тільки тому, що вона присвячена аналізу глобального дисбалансу, але перш за все тому, що світ в межах цієї теорії розглядається як єдина соціальна система.

Основні праці І. Валлерстайна: "Сучасна світова система" (1974), "Капіталістична світова система" (1979), "Історичний капіталізм" (1983). 

Найбільш видатним сучасним соціологом Великої Британії та одним із небагатьох впливових теоретиків світу є  Ентоні Гідденс (1938).

Великим внеском Е. Гідденса у розвиток соціологічного знання є його теорія структурації,  яка спрямована на переосмислення дуалізму соціального об’єкту та суб’єкту, взаємовідносин між соціальною дією та інститутами, на аналіз взаємодоповненості та єдності об’єктивного та суб’єктивного боку соціальної реальності. Вирішення цієї задачі потребувало  синтезу макро- та мікро підходів до аналізу соціальних явищ, сучасної епохи в цілому, що, на думку вченого, сприятиме оновленню соціологічної науки, збагаченню її пізнавальних  можливостей.

Основними поняттями теорії структурації Е. Гідденс є поняття "соціальний агент", "соціальна дія", "система", "структура", "структурація".

Соціальний агент, за Гідденсом, - це головний суб’єкт соціальної дії. Звертаючись до цього поняття, вчений підкреслює складну природу дії соціального агента, яку можна зрозуміти за умов аналізу мотивації дії (свідомим та несвідомим бажанням, які спонукають агента до дії), раціоналізації дії (здатність агента "розуміти", "пояснити" свої власні вчинки та вчинки інших учасників взаємодії), рефлексивного моніторингу дії (постійний, безперервний аналіз індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних та соціальних умов дії).

Виходячи з такого розуміння соціального агенту, Гідденс по-новому підходить до концептуалізації соціальної дії, яку він розглядає як реальність, що самовідтворюється. Це означає, що соціальна дія не створюється соціальними агентами, а постійно виробляється як нова, продукується ними. При чому це виробництво здійснюється тими ж засобами, якими агенти реалізують й самих себе: "у своїй діяльності і завдяки цій діяльності агенти відтворюють умови, які роблять її (діяльність) можливою".

Система для Гідденса перш за все означає взаємозалежність дій, усталені сукупності дій індивідів та груп як їх соціальні практики.

Під структурою англійський вчений набір правил та ресурсів, які мають відношення до трансформації соціальної взаємодії, соціальних практик. Правила є водночас і результатом, і умовою дії індивідів.  Суб’єкт дії й створює правила, і відтворює правила, які є умовою їх відтворення. Ресурси – це засоби (матеріальні чи інші), які діючий агент може застосувати для досягнення своїх цілей у соціальній взаємодії. Структура не тільки примушує, вона водночас створює можливості. Вона не тільки ззовні суб’єкта, вона й в середині нього як процес раціоналізації та моніторингу дії.

Якщо структура диктує правила трансформації дії, а система відображає відносно стабільні сукупності дії, то структурація має відношення до тих умов, що диктують послідовність та мінливість структур та, отже, соціальних систем.

Таким чином, поняття "структура", "система" і "структурація" відображають три аспекти соціальної дійсності. Структури уособлюють у собі регулярні сукупності відношень, які виробляються та відтворюються суб’єктами дії; системи – відношення між індивідами та колективами, які відтворюються як регулярні соціальні практики; а структурація – умови, які керують наслідуванням та перетворенням структур.

Основні праці Ентоні Гідденса: "Центральні проблеми соціальної теорії" (1979), "Конституювання суспільства: основні принципи теорії структурації" (1986), "Соціологія: короткий, але критичний вступ" (1987), "У захист соціології: нариси, пояснення та відповіді" (1997). 

Серед персоналій п’ятого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології чільне місце належить Нікласу Луману (1927 - 1998) – видатному представнику функціонального та системного підходу в соціології, одному із лідерів німецької соціологічної думки останньої третини минулого сторіччя.

За Луманом, соціологія повинна виробляти теоретичні знаряддя, за допомогою яких можливо пізнати реальний соціальний світ. Головною метою дослідника була розробка поняття та теорії суспільства. Застосувавши системний підхід до аналізу соціальної дійсності, Луман створює теорію самореферентних систем. При цьому під такою системою розуміється те, що може вирізняти себе від зовнішнього середовища та відтворювати цю межу. Таким чином, у фокусі уваги дослідника знаходиться співвідношення «система - оточуючий світ». На думку Лумана, суспільство є яскравим прикладом систем, що самовідтворюються та є самореферентного. Це означає, що суспільство має здатність не тільки самовідтворюватись, але й описувати себе, відтворюючи в цьому описуванні себе самого.

Згідно такому тлумаченню елементами соціальної системи є не люди або їх дії, а комунікації, які, у свою чергу, розкладаються на дії («події» у системі). Поняття «комунікація» в цьому контексті також має специфічний зміст. Це не просто передача інформації, це змістовний, самореферентний процес. Комунікації виробляють та відтворюють себе завдяки самим собі. Це обумовлює закритість соціальної системи. Вона відтворює себе за допомогою власних операцій, які не мають ніякого відношення до зовнішнього світу. Саме це є основою фундаментальної характеристики системи самовпізнання.

Соціальна система – це сукупність комунікацій, тому просторові кордони відбивають внутрішнє структурування системи, її внутрішню диференціацію, спрямовану на здолання складності її самої та середовища, що її оточує.

Людина не є частиною суспільства (системи), вона є складовою його оточуючого середовища. Це особливо очевидно в умовах еволюції та диференціації соціальних систем. В минулому пріоритет політики дозволяв суспільству інтерпретувати себе як державу; потім те ж саме сталося з пріоритетом економіки. Сучасне суспільство, за Луманом, - це граничні можливості всеохоплюючої соціальної взаємодії («світове суспільство»).

Системи, що автономізувалися, - «політика», «государство», «наука». «релігія», «право» - самовідтворюються (для визначення цього феномену Луман вводить поняття «аутопоесіс»). Елементи цих систем співвідносяться виключно один з одним («самореференція»), що робить їх непрозорими та ускладнює взаємоузгодження та «взаємопроникнення».

Внутрішнє спілкування у системах забезпечується «символічно узагальненими засобами комунікації» («влада» в політиці, «істина» в науці, «віра» в релігії, «любов» у сім’ї).

Такий стан сучасного суспільства Луман розглядає як необхідний результат еволюції, яка, на його думку, не є необхідною.

Основні праці Н. Лумана: «Соціологічні пояснення», (1970 - 1984), «Теорія суспільства чи соціальна технологія» (1971), «Структура суспільства і семантика (1981 - 1982)», «Соціальна система» (1984).

Таким чином, у творчості цих та багатьох інших сучасних соціологів знайшли відображення процеси інтеграції різних підходів до наукового аналізу суспільного життя наприкінці ХХ сторіччя, насамперед, тенденцій глобалізації, в тому числі економічної інтеграції, розширення світової ринкової системи, гомогенізації культурного середовища, стандартизації смаків, потреб та вчинків людей під впливом засобів масової інформації тощо.

Натомість представники постмодерністської соціологічної думки акцентують увагу на протилежних тенденціях сучасного соціального світу: фрагментації та дезінтеграції суспільства, культурній диференціації та автономізації, плюралізм життєвих стилів тощо, тобто на ознаках так званого посмодерного суспільства. Наведемо найбільш помітні постаті теоретиків постмодерності. До них, безперечно, належить французький соціолог Жан Бодрійар (1928) – один з найбільш радикальних на думку Дж. Рітцера, теоретиків постмодернізму.

Ж. Бодрійар вважає, що епоха індустріального суспільства скінчилась: зникають традиційні види праці, виробництва, торгівлі, настав кінець політичної економії, лінійного накопичення знань, класичної ери символів. Постмодерному суспільству притаманні нові форми технології, розвиток моделювання, «гіперреальності», різного роду іміджей, що руйнують всі регіональні кордони, відмінності між високою та низькою культурою, ілюзіями та реальністю. Цей процес «постмодернізації», за Бодрійаром, означає кінець усіх позитивних точок опори у суспільстві; положень та висновків, якими користувалась попередня соціальна теорія. Вчений стверджує, що електронні засоби масової комунікації фальсифікують соціальні відносини, які стають симуляціями соціальної реальності. Не виробництво, а саме вони (засоби масової інформації), а також «кібернетичні моделі та системи управління, комп’ютери, обробка інформації, індустрія розваг і знань та інше», на думку Бодрійара, панують у сучасному суспільстві. Засоби масової інформації вже не дзеркало дійсності, вони – сама дійсність, бо стають більш реальними, ніж сама реальність.

Велику увагу у своєму теоретизуванні Бодрійар приділяє культурі, де, як він вважає, відбувається масова «катастрофічна» революція. Вона проявляється у все більш зростаючий пасивності мас «байдужість», «апатія», «інертність» - ось що визначає маси, виховані символами засобів масової інформації. Останні примушені задовольняти зростаючий попит мас на речі та видовища. У певному сенсі, підкреслює Бодрійар, суспільство перетворюється у чорну дірку, якою стають маси, що поглинають «всі значення, інформацію, комунікацію, повідомлення та інше».

Отже на думку Бодрійара, «постмодерність» – це «катастрофа» модерного суспільства, «радикальні якісні зміни системи в цілому».

Основні праці Ж. Бодрійара: «До критики політичної економії» (1972), «Дзеркало виробництва» (1973), «Спокуса» (1979), «Симуляції» (1981), «Фатальні стратегії» (1983), «Америка» (1986).

Інший представник постмодерністської соціальної теорії Жан-Франсуа Ліотар пов’язує появу «ситуації постмодерності» з розвитком нових форм знання, становленням нових «правил гри» для науки та мистецтва. Французький соціолог визначає постмодерність як заперечення будь яких форм узагальнюючого мислення. Важливими для нього є ті види нового знання, що очищують нашу чутливість до відмінностей та посилюють нашу здатність терпляче ставитися до фрагментарного.

Неприйняття загальних соціальних теорій Ліотар пояснює тим, що в їх «уніфікованих схемах» міститься начебто виправдання насильства, ностальгія за тотальністю, єдністю, за продавленням усього різноманітного та специфічного.

Відхиляючи будь-яку мансоціальну теорію, макротеоретизування, Ліотар пропонує аналізувати плюралістичність «мовних ігор» створюючи на цьому тлі міні-теорії. Згідно його моделі постмодерністського суспільства, індивіди – це борці, що беруть участь у різних «мовних іграх». Вони досягають консенсуса завдяки правилам, які притаманні цим іграм. За Ліотаром, загальних для всіх «мовних ігор» правил немає і не може бути. Більш того, будь-яка спроба встановити їх, безперечно, шкідливо бо будь-яке домагання щодо створення загальнообов’язкових правил приховує у собі небезпеку політичного насильства і терору.

Основні праці Ж.-Ф. Ліотара: «Феноменологія» (1954), «Стан постмодерну» (1979) та інші.



» 2 Комментарии
2"Kulikova"
at  24.12.2009 г. 12:48by Regina
)
1Комментарий
at  24.09.2009 г. 10:40by Ludmila
Хорошая и полезная книга
» Написать комментарий
Email (не публикуется)
Имя
Фамилия
Комментарий
 осталось символов
Captcha Image Regenerate code when it's unreadable
 
« Пред.   След. »