Розділ І

СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

1. Об’єкт, предмет та суб’єкт соціології

2. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ та процесів

3. Соціологія та інші науки про суспільство та людину

4. Структура соціологічної системи знання

5.Соціологія і суспільство. Функції соціології

6. Роль соціології у розвитку сучасного українського суспільства

1. Об’єкт, предмет та суб’єкт соціології

Свою назву соціологія отримала завдяки відомому французькому вченому Огюсту Конту (1798-1857). Він утворив її (назву) поєднанням латинського слова societas (суспільство) та грецького logos (вчення). Отже, соціологія – це наука про суспільство. Саме тому найчастіше її відносять до суспільних наук. Крім останніх, зазвичай виокремлюють ще й такі, як природничі та гуманітарні науки. Поділ наук на природничі, суспільні та гуманітарні обумовлений тим, що кожна з цих груп наук має свій об’єкт. Зазначимо, що об’єкт науки – це реальність (природа, суспільство, людина), на яку спрямований процес дослідження. Таким чином, всі природничі науки (фізика, хімія, біологія, геологія тощо) мають єдиний об’єкт - природу; всі суспільні науки (історія, культурологія, політологія, етнологія, демографія тощо) – суспільство; всі гуманітарні (загальна психологія, антропологія, тощо) – людину. З огляду на те, що сучасна соціологія досліджує не тільки суспільство, але й особистість, більш коректно, на наш погляд, називати цю науку суспільно-гуманітарною (чи соціогуманітарною).

Проте визначення об’єкту науки недостатньо для того, щоб побачити її специфіку, відрізнити від інших наук. Для цього перш за все необхідно виокремити її предмет, тобто ті складові об’єкту (зв’язки, відношення тощо), які й підлягають вивченню саме цією галуззю наукового знання. Отже, саме своїм предметом одна наука відрізняється від іншої.

Ретроспективний аналіз визначень предмету соціології, сформульованих вченими різних країн, які працювали у різні часи та у різних соціокультурних умовах, свідчить про суттєві відмінності у їх розумінні предметного поля соціологічної науки. Засновник соціології О.Конт вважав, що її предметом є не якесь певне конкретно-історичне суспільство, а соціум як система в її минулому та сучасності.

А ось як визначали предмет соціології послідовники О. Конта – соціологи ХІХ-ХХ сторіччя.

Е.Дюркгейм (1858-1917): “Соціологію можна визначити як науку про інститути, їх ґенезу і функціонування”

М.Вебер (1864-1920): „Соціологія – це універсальний, міждисциплінарний метод дослідження соціальної поведінки людей, тобто таких їх дій, які свідомо співвідносяться з поведінкою інших людей” 

М.М.Ковалевський (1851-1916): Соціологія – це  “наука про порядок і прогрес людських суспільств”

П.О.Сорокін (1889-1968): “Соціологія вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, і явища, що виникають з цього процесу взаємодії, - з іншого,” це наука, „яка розглядає родові види всіх цих (соціальних) явищ і взаємозв’язків між ними.”

Т. Парсонс (1902-1979): „Предметом соціологічного аналізу виступають функціональні зв’язки у процесах людської діяльності, насамперед у ході здійснення соціальної взаємодії” 

Н.Смелзер (1930): “Соціологія...- це один із засобів вивчення людей...Соціологію можна визначити як наукове вивчення суспільства і соціальних відносин”

Е.Гідденс (1938): “Соціологія – наука про соціальне життя людини, груп і суспільств... Соціологія – це наука, що вивчає взаємозв’язки мікро- і макропроцесів через сферу повсякденного життя людини... Соціологія – суспільна наука, предметом вивчення якої є соціальні інститути, що виникли у результаті промислових перетворень за останні 200-300 років.

В.О.Ядов (1929 ): “Соціологія - це наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільнот і форм їх самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, що викликані активністю соціального суб’єкта – спільнот; наука про соціальні відносини як механізми взаємозв’язку та взаємодії між різноманітними соціальними спільнотами, між особистістю і спільнотами; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки”

О.О.Якуба (1929-2002 ): “Предметом соціології є суспільство як цілісний організм, соціальний механізми його функціонування та розвитку... Оскільки соціологія вивчає соціальну взаємодію, можна визначити соціологію як науку про соціальну активність і механізми, що її забезпечують і регулюють”

Отже протягом розвитку соціології як самостійної науки уявлення вчених про її предмет змінювались. Це обумовлювалось перш за все трансформацією об’єкта соціології – суспільства, а саме появою та розвитком нових закономірностей, механізмів та проблем суспільного життя. Як підкреслює В.О. Ядов, предмет будь-якої науки не може бути стабільним, “він знаходиться у постійному русі, розвитку, як і сам процес пізнання. Його рух залежить від двох вирішальних факторів: прогресу самого наукового знання, з одного боку, та потреб суспільства , що змінюється, соціального запиту, з іншого”.

В історії соціології у визначенні її предметного поля найбільш виразно виявились дві тенденції. Одна з них – це визначення соціології як науки, що досліджує цілісність суспільного організму як соціально-культурної системи; друга – підхід до соціології як до науки про масовидні соціальні процеси та масову поведінку. Перша тенденція більшою мірою притаманна класичній європейській соціології, яку частіше визначають як предметно-орієнтовану науку. Друга - характеризує розвиток американської соціології як проблемно-орієнтованої поведінкової науки.

Дискусії щодо предмету соціології, які розпочались майже одночасно з її виникненням як самостійної науки, не вщухають й сьогодні. При цьому учасники цієї дискусії, по-різному визначаючи предмет соціології, акцентують увагу на різних елементах суспільного життя. Ось чому кожна з дефініцій (визначень) соціології (її предмету) (в тому числі наведені нами у цьому розділі) має так звані ключові слова: „соціальне”, „соціальна структура”, „соціальна сфера”, „соціальні інститути”, „соціальні відносини”, „соціальні процеси”, „соціальні механізми”, „соціальні спільноти”, „соціальні феномени”, „самоорганізація та саморозвиток суспільства” „соціальний факт”, „соціальна дія”, „соціальна взаємодія” тощо.  Остання категорія („соціальна взаємодія”) є сутнісною характеристикою суспільства, яке можна визначити як процес та результат людської взаємодії.

З огляду на це, серед сучасних соціологів, поширена думка про те, що соціологічну науку сьогодні перш за все цікавить “процесуальний образ соціального світу”, тобто у фокусі уваги предметного поля соціології  знаходяться соціальні процеси.

Отже: соціологія – це наука, яка вивчає процеси цілісного розвитку суспільства та механізми його функціонування на рівні взаємодії між різними  елементами соціальної структури: соціальними групами, соціальними інститутами, особистостями.

Щодо такого поняття, як суб’єкт соціології, то ним є спеціаліст-соціолог, який має відповідну фахову підготовку та здійснює дослідницьку соціологічну діяльність, націлену чи то на подальший розвиток самої науки соціології (соціолог-теоретик), чи то на пізнання реальних соціальних проблем з метою їх ефективного вирішення (соціолог-практик). Проте розподіл соціологів-фахівців на теоретиків та практиків має умовний характер, адже неможливо розвивати теорію без знання реальних соціальних фактів, так само неможливо досліджувати останні (соціальні факти), не спираючись на певну теоретичну модель. Ще одним напрямком у діяльності сучасних соціологів є так звана соціальна інженерія (дивись про це докладніше в одному з наступних підрозділів цієї глави).

Сьогодні підготовку фахівців – соціологів здійснюють у вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Львова, Луганська та інших вузівських центрах країни.

Зазвичай першим суб’єктом соціології як самостійної науки називають французького вченого О.Конта. Серед вітчизняних дослідників, діяльність яких на початку 60-х років ХХ сторіччя сприяла становленню соціологічної науки в Україні, треба перш за все зазначити таких вчених, як Л.В. Сохань, О.О. Якуба. І.М. Попова , В.П. Чорноволенко, В.І. Волович, В.Л. Оссовський, В.Є. Хмелько, В.І. Паніото та інші.

2. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ та процесів

Про соціологію часто кажуть як про своєрідну саморефлексію суспільства, його спробу самопізнання та самоаналізу. Мабуть, немає такої сфери життя сучасного соціуму, яка не була б у полі зору соціологічної науки. В чому ж полягає специфічний для соціології кут зору, який відрізняє її від інших суспільних наук? Що становить сутність соціологічного аналізу суспільства?

По-перше, це системний, комплексний підхід до аналізу соціальних явищ та процесів. Він полягає у тому, що соціолог, розглядає суспільство як складну систему, елементи якої постійно взаємодіють один з одним. Досліджуючи той чи інший соціальний феномен, фахівець-соціолог повинен враховувати весь комплекс чинників, які обумовлюють його виникнення та функціонування, а саме: економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, етнічні, психологічні, демографічні, побутові, глобальні та регіональні фактори тощо. Невипадково говорять про те, що соціологія – це системний погляд на суспільство,  на соціальний світ, у якому все знаходиться у тісному взаємозв’язку та взаємозалежності.

По-друге, специфіка соціологічного аналізу визначається так званим діяльнісним підходом. Сутність цього підходу полягає у наступному. Оскільки саме діяльність людей створює всі феномени соціального, суспільство в цілому та його окремі структури, оскільки саме в діяльності, міжособистісній взаємодії проявляються закономірності суспільного розвитку, виявляючи їх, соціологи завжди звертаються до аналізу діяльності тих чи інших соціальних груп та особистості. При цьому вони досліджують внутрішні та зовнішні детермінанти цієї діяльності, тобто суб’єктивні та об’єктивні фактори, що її зумовлюють. Серед внутрішніх детермінантів людської діяльності перш за все аналізуються такі, як потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, установки, життєві позиції особистості (чи соціальної групи) тощо. Серед зовнішніх детермінант діяльності людей соціологи досліджують вплив на неї тих чи інших соціальних інститутів (сім’ї, держави, права, релігії, освіти тощо), санкції яких можуть як спонукати людину (чи соціальну групу) до певної діяльності, так і перешкоджати їй.

Крім того, звертаючись до аналізу діяльності, соціологи вивчають її масштаби, форми та різновиди, цілі, спрямованість, результативність тощо.

Не випадково в сучасній вітчизняній соціології все більшого поширення набуває діяльнісно-структурна теорія (О. Куценко), згідно з якою суспільство розглядається як результат спорідненого впливу факторів людської дії та структур.

Ще однією специфічною особливістю соціологічного пізнання соціальної реальності є використання кількісного, якісного та імовірнісного аналізу.

Нарешті, чи не найважливішою характеристикою соціологічного вивчення суспільства є погляд на нього як на соціокультурну систему. Як підкреслював видатний американський соціолог російського походження П.Сорокін, соціологічне дослідження це завжди соціокультурний аналіз, бо будь-яке вивчення соціальної взаємодії обов’язково передбачає аналіз її культурної складової і, навпаки, вивчення тих чи інших культурних феноменів неможливе без урахування їх соціальної обумовленості.

Отже, специфіка соціологічного аналізу полягає:

·  у його системності, комплексності;

·  у використанні діяльнісного підходу;

·  у застосуванні кількісного, якісного та імовірнісного аналізу;

·  у дослідженні суспільних явищ як соціокультурних феноменів.

Саме цими особливостями соціологія відрізняється від інших соціогуманітарних наук, з якими вона перш за все пов’язана спільним об’єктом.

3. Соціологія та інші науки про суспільство і людину 

Маючи спільний об’єкт дослідження з усіма соціогуманітарними науками (суспільство та людину), соціологія розв’язує свої власні завдання притаманними їй специфічними способами. Зазвичай найбільш близьким до соціології називають такі галузі науки, як соціальна психологія та соціальна антропологія. Іноді дуже важко провести „демаркаційну лінію” між предметними полями соціології та цих наук. Проте зробити це можливо. Так, предметом соціальної психології виступають свідомість та поведінка індивіда, обумовлені взаємодією з іншими людьми, впливом певної соціальної групи, а також особливості самих цих груп.

На відміну від соціологів, які досліджують суспільства з розвинутими індустріальними культурами та інституціоналізованою взаємодією, соціальні антропологи вивчають локальні, відносно прості, доіндустріальні культури та суспільства (племена, інші спільноти давньої людини), що збереглися у деяких народностей до сих пір.

Тісний зв’язок існує у соціології та історії. Але якщо історія відносноситься до наук, які індивідуалізують, соціологія, за визначенням П. Сорокіна, є наукою, яка генералізує. Історія вивчає унікальні, неповторні у часі та просторі соціальні явища, соціологія зосереджує увагу на властивостях суспільної взаємодії, які повторюються у часі та просторі, є спільними для всіх соціокультурних явищ, або для конкретних видів соціокультурних феноменів (наприклад, для всіх родин чи всіх націй, для всіх революцій чи війн, для всіх релігій тощо).

Від наук, що, як і соціологія, є генералізуючими (економіка, політологія, право та інші), соціологія, як вважає П. Сорокін, відрізняється у кількох відношеннях. По-перше, такі науки, як економіка, політологія, релігієзнавство тощо, досліджують лише одну сферу суспільного життя (економіка – економічні відносини, політологія – політичні відносини, правознавство – правові і т.д.). Соціологія ж вивчає „родову ознаку соціальних явищ, яка виникає практично в усіх соціальних процесах, нехай то будуть економічні, політичні, творчі, релігійні, філософські в їх взаємозв’язках один з одним” (П. Сорокін).

Ще одна відмінність соціології від зазначених вище наук полягає у суттєвих розбіжностях у їх трактуванні природи людини та взаємозв’язку між різноманітними соціальними явищами. Так, на відміну від економіки, яка проголошує існування homo economicus як суто економічної істоти, керованої лише економічними інтересами, з чого випливає, що економічні явища ізольовані від інших соціокультурних феноменів (релігійних, правових, політичних, моральних тощо),соціологія розглядає людину як багатогранну істоту – економічну, політичну, релігійну, естетичну, моральну, що відрізняється безперервною взаємодією всіх цих аспектів. Відповідно, кожне суспільне явище, як вже зазначалось, досліджується соціологією у взаємозв’язку та взаємозалежності від інших суспільних явищ. „У цьому розумінні соціологія вивчає людину й соціокультурний простір такими, якими вони є насамперед в усій їх різноманітності, як справжні сутності, на відміну від інших наук, які у цілях аналітики розглядають явища, штучно виокремлюючи їх і цілком ізолюючи від решти„ (П. Сорокін).

Проте соціологія активно використовує у своїх дослідженнях досягнення інших наук про суспільство та людину насамперед таких, як демографія, антропологія, психологія, статистика, політологія, економічні, правові науки та інші. Водночас, в цих науках все більш поширюється застосування соціологічних методів дослідження, що свідчить про своєрідну „соціологізацію” сучасного наукового знання.

4. Структура соціологічної системи знання

Сучасна соціологія має складну структуру. Існують різні підходи та критерії виокремлення тих чи тих елементів цієї структури. Так, з огляду на можливості використання соціологічного знання чи то у вирішенні конкретних соціальних проблем, чи то для розвитку самої соціологічної науки, її теорії та методології можна виділити прикладну і фундаментальну соціологію.

Головним завданням прикладної соціології є вивчення актуальних проблем життєдіяльності суспільства з метою пошуку оптимальних варіантів їх вирішення. Специфічною особливістю прикладної соціології є дослідження конкретних соціальних явищ, концентрація уваги на тих компонентах соціальної системи, які безпосередньо пов’язані з людиною, впливають на її діяльність.

На відміну від прикладної соціології метою і завданням фундаментальної соціології є побудова і вдосконалення основ самої соціологічної науки, збагачення її теорії та методології.

Зазначимо, що розподіл соціології на фундаментальну та прикладну має умовний характер, бо кожна з них безпосередньо чи опосередковано робить певний внесок у вирішення як наукових, так і практичних задач.

Отже, поняття „фундаментальна” та „прикладна” соціологія визначають лише певні аспекти, спрямованість соціологічного знання, його цільову установку – переважно пізнавальну чи практичну.

На відміну від цього поняттями „теоретична” та „емпірична” соціологія визначають специфіку соціологічного знання та рівень його абстракції. Емпіричною називають соціологію, орієнтовану на збір та аналіз різноманітних соціальних даних, які здійснюються за допомогою специфічних методів (кількісних чи якісних), методик та технік соціологічного дослідження.

Теоретична соціологія – це сукупність наукових тверджень, ідей, гіпотез, концептуальних підходів, напрямів, течій, „напрацьованих” класиками соціологічного знання та сучасними вченими для осмислення соціокультурної реальності у певному часово-просторовому континуумі.

Сучасну теоретичну соціологію можна представити наступним чином:

Як бачимо, сучасну теоретичну соціологію складають макро- та мікросоціологічні теорії. Підкреслимо, що макросоціологічні теорії – це дослідження суспільства, виявлення закономірностей становлення та розвитку соціальних систем, які виходять з аналізу великих спільнот (соціальних груп, страт, націй тощо). Згідно з макросоціологічним підходом різні мікропрояви і процеси (поведінка особистості, міжособистісні відносини тощо) розглядаються під кутом зору закономірностей макрорівня.

Ось як розрізняє макро- та мікро соціологічні підходи до аналізу соціальної реальності відомий французький соціолог Раймон Арон (1905-1983): „Соціологія є дослідження, що претендує на науковий підхід до соціального як такого або на макрорівні великих сукупностей, класів, націй, цивілізацій, або, використовуючи розхожий вираз, глобальних суспільств”.

СТРУКТУРНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ - один з головних напрямків у сучасній соціології, сутність якого полягає у виокремленні елементів соціальної взаємодії, що підлягають дослідженню, та у визначенні їх місця, значення (функції) у соціальній системі. Розглядаючи суспільство як систему, деякі представники структурно-функціонального підходу порівнюють його (суспільство) з організмом. При цьому  у суспільстві визначається щось на зразок органів, функціонування яких забезпечує життєздатність соціуму в цілому. Так, один із засновників цього напрямку англійський соціолог Г. Спенсер  саме наявністю у суспільстві структурної диференціації, яка супроводжується диференціацією функцій, доводив доцільність аналогії суспільства і організму.

Суспільне життя сприймається структурними функціоналістами як нескінченна множина та переплетіння взаємодій людей. Для їх аналізу потрібно не тільки визначити систему, у якій ці взаємодії здійснюються, але й знайти сталі елементи у самій системі, аспекти відносно сталого в абсолютно рухомому. Це і є структура. Структури не пов’язані однозначно з конкретними індивідами, але вони є позиціями участі індивідів у системі. Функції є тим, що виконується структурними елементами, заповнення тих чи інших структурних позицій означає для діючих індивідів набуття певного соціального статусу та виконання певної соціальної ролі. Система повинна забезпечувати розподіл індивідів за структурними позиціями, де їх діяльність у відповідності з рольовими настановами слугуватиме  задоволенню індивідуальних потреб та реалізації певних соціальних функцій. Фундаментальні розробки у цьому напрямку належать американському соціологу Т. Парсонсу. У своїй концепції Парсонс доводить, що будь-яка система має дві осі орієнтацій; 1) внутрішнє/зовнішнє (система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні потреби); 2) інструментальне/консуматорне (орієнтація пов’язана або з нагальними, актуальними “засобами”, або з довгостроковими потребами та цілями.) У зовнішній орієнтації системи виникають категорії адаптації та ціледосягнення, у внутрішній – інтеграція та підтримання прихованого взірця у системі.

Ці категорії, за Парсонсом, можуть бути використані для аналізу будь-яких соціальних систем, на будь-якому рівні ( аж до сім’ї з її розподілом ролей).

Великий внесок у розвиток функціональної теорії зробив американський соціолог Р. Мер тон. Розробляючи свою власну концепцію, він виходив із трьох принципів:1) функціональної єдності суспільства (узгодженість функціонування всіх його частин); 2)універсального функціоналізму (функціональність – корисність всіх соціальних явищ); 3) функціональної необхідності. Основна  теорема “функціонального аналізу”, за Мертоном, наголошує: як одне і те ж явище може мати різні функції, так і одна і та ж функція може виконуватися різними явищами. При цьому функціональній результат сприяє виживанню системи, її адаптації до навколишнього середовища. Те, що не сприяє виживанню та адаптації, є “дисфункція”. Мертон також вводить у науковий обіг поняття явної функції  (це наслідок вчинку, який був викликаний навмисно), та латентної (прихованої) функції (це наслідок, отримання якого не входило у наміри діючого індивіда, і він не знає, що його викликало).

Теорія соціального конфлікту - з’явилася у 50-ті роки минулого сторіччя. Ії головною ідеєю є визнання соціального конфлікту найважливішим фактором суспільного розвитку. Американський соціолог Л. Козер () визначив соціальний конфлікт як ідеологічне явище, яке відображує прагнення та почуття соціальних груп та індивідів у боротьбі за владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважає, що будь-яке суспільство має явні або потенційні соціальні конфлікти, які виступають визначальним елементом соціальної взаємодії та сприяють руйнуванню чи укріпленню соціальних зв’язків. Якщо у “закритих” суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві ворожі групи або два ворожих класа, підривають основи колективної “злагоди”, погрожують руйнуванням соціальних зв’язків та самої суспільної системи завдяки революційному насильству, у “відкритих”, “плюралістичних” суспільствах ці конфлікти мають “вихід”, а соціальні інститути охороняють суспільну злагоду. Цінність конфліктів, на думку Л. Козера, полягає в тому, що вони захищають суспільство від застою та забезпечують можливість соціальних інновацій.

Німецький соціолог Р. Дарендорф (1929) вважає соціальні конфлікти результатом опору існуючим у будь-якому суспільстві відносинам  панування і підпорядкування. Продавлення конфлікту, за Дарендорфом, - це шлях до його загострення. Натомість “раціональна регуляція” соціального конфлікту сприяє “еволюції”, що контролюється. Хоча причини конфліктів існували та будуть існувати завжди, “ліберальне” суспільство може Ії узгоджувати на рівні конкуренції між індивідами, групами і класами.

Прибічники теорії соціального конфлікту по-різному пояснюють причини конфліктів. Так, наприклад, французький вчений А. Турен вбачає їх у психологічних особливостях особистостей та різних соціальних спільнот. За Боуолдінгом, Л. Крайсбергом, Крозє та інш. соціальні конфлікти обумовлюються протистоянням груп, які переслідують несумісні цілі. Белл вважає, що класова боротьба як найбільш гостра форма соціального конфлікту пов’язана з перерозподілом доходів.

Здебільшого для прибічників теорії соціального конфлікту притаманний розгляд конфліктів як неантагоністичних протиріч, впевненість у можливості їх регуляції.

Протилежна пізнавальна орієнтація притаманна мікросоціологічним теоріям, в межах яких здійснюється аналіз „мікрооб’єктів”: міжособистісних взаємодій, стосунків, комунікативних зв’язків у малих групах, поведінки особистості, окремих соціальних явищ, процесів тощо. В основу мікро- соціологічного аналізу покладено дослідження повсякденної взаємодії людей. З цих позицій макросоціологічні явища розглядаються представниками мікросоціології як неправомірні абстракції, реальність яких неможливо довести емпірично.

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО ОБМІНУ. Напрямок у західній соціології, у якому обмін різними типами діяльності розглядається як фундаментальна засада суспільних відношень, на якій зростають різноманітні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та інші). Існують два вихідних положення теорії соціального обміну: 1) в поведінці людини переважає раціональне, що спонукає її до одержання певних „користей” (грошей, товарів, послуг, престижу, поваги, успіху, схвалення, дружби, любові і т.д.); 2) процес соціальної взаємодії витлумачується як постійний обмін між людьми різними „користями”. „Обмінні угоди розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а всі більш складні структурні утворення (соціальні інститути та організації) пояснюються як зростаючі на обмінних відношеннях.” Видатний представник соціологічної теорії соціального обміну Дж. Хоманс, вирішуючи питання про взаємозв’язок макро- та  мікрорівня соціальної реальності, зводить цінністно-нормативний рівень соціальних відношень (норми, ролі, статус та інш.) до психологічних принципів взаємного обміну „нагородами”, не визнаючи при цьому якісну своєрідність соціальних структур.

Його послідовник П. Блау, пояснюючи макросоціальні відношення, головну увагу приділяє цінністно-нормативному аспекту процесів обміну.

Р. Емерсон розширює концептуальну базу теорії соціального обміну завдяки таким поняттям, як „мережі” соціального обміну та „продуктивний обмін”. Це дозволяє йому перейти від відношень у малій групі до більш широких структурних зв’язків.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ – напрямок в соціології, який засновано на соціальнофілософських та соціологічних ідеях та концепції Фройда та його послідовників. Головна проблема психоаналітичних теорій – це проблема конфлікту особистості та суспільства. На думку багатьох представників цього напрямку, цивілізація, соціальні та моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль, репресії придушують висхідні потяги або потреби людини, що призводить до прогресуючого відчуження, незадоволеності, деформації характеру, розвитку неврозів і таке інше. Разом з тим існуючі соціальні норми та інститути розглядаються як необхідна умова виживання людини, її адаптації до соціальної реальності.

В межах психоаналітичних теорій існують також ліберальні та радикалістські течії (Рісмен, Фромм, Маркузе, фройдомарксизм), у фокусі яких – ідея повного знищення існуючих соціальних, моральних, політичних норм та інститутів, звільнення первісних людських потягів, трансформації характерів завдяки двоєдиній – сексуальній та соціальній – революції або завдяки комунітарному руху та психоаналітичної техніки.

СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ - теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який зосереджується на аналізі соціальної взаємодії переважно в її символічному змісті. Особливу увагу представники цього напрямку приділяють аналізу мови – головного символічного “медіуму” взаємодії.

Символічному інтеракціонізму притаманне бачення соціального процесу як такого, що виробляє та змінює соціальні значення, постійно визначає та перевизначає ситуації взаємодії їх учасниками. У ході цього перевизначення змінюється й об’єктивне (з точки зору індивідів, що взаємодіють) середовище соціальної діяльності.

Найбільш вагомим внеском у розвиток символічного інтеракціонізму є творчість Дж.Т.Міда. Зазвичай виокремлюють дві школи цього наукового напрямку: чикагську(Г.Блумер, А.Стросс, Т.Шибутані та інш.) та айовську (М.Кун, Т.Партленд). Для першої притаманний інтерес до процесуального аспекту взаємодії, до моменту становлення соціальних речей та явищ; для другої – акцент на вивченні стабільних, сталих символічних структур.

До символічного інтеракціонізму примикає так званий соціодраматичний підхід, прибічники якого (К.Берк, І.Гофман, Х.Данкен) пояснюють соціальне життя як реалізацію “драматичної” метафори, аналізуючи взаємодію у таких термінах, як “актор”, “маска”, “сцена”, “сценарій” та інш.

Феноменологічна соціологія – напрямок у соціології, у якому суспільство розглядається, як явище, що створюється та постійно відтворюється у духовній взаємодії індивідів, у процесах між особистісної комунікації. Засновником цього підходу вважається А.Шюц. Прибічники феноменологічної соціології намагаються теоретично осягнути соціальний світ у його суто людському бутті, у співвіднесенні з уявленнями, ідеями, цілями та мотивами практично діючих соціальних індивідів. З точки зору представників цього напрямку, соціальне життя втрачає об’єктивний характер і може бути зведеним до уявлень про суспільство та до взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свідомості індивідів.

ЕТНОМЕТОДОЛОГІЯ – напрямок у соціології, в межах якого методи етнографії та соціальної антропології, зокрема методи дослідження примітивних культур, використовуються як загальна методологія соціальних наук. Засновником етнометодології  є Г.Гарфінкель. Предмет етнометодології – процедури інтерпретації, несвідомі, нерефлексовані механізми повсякденної соціальної комунікації між людьми.

Етнометодологія засновується на певних теоретичних допущеннях: 1) на ототожненні соціальної взаємодії з мовною комунікацією;2) на ототожненні дослідження з тлумаченням та інтерпретацією дій та мови іншого – співрозмовника; 3) на виділенні двох рівнів в інтерпретації – розуміння та розмови; 4) на ототожненні структурної організації розмови з синтаксисом повсякденної мови. Для представників етнометодології соціальна реальність не має об’єктивних характеристик, вона конструюється під час мовної комунікації. Соціокультурна реальність у етнометодології розглядається як потік неповторних, унікальних ситуацій.

Крім зазначених вище елементів структури соціологічного знання в сучасній соціології виділяються три рівні аналізу суспільства: вищій, середній та нижчий (див. схему)

РІВНІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

Виділення різних рівнів соціологічного знання обумовлено різною мірою спільності одиниць соціологічного аналізу. Найбільша міра узагальнення притаманна загальносоціологічним теоріям, які досліджують соцієтальні особливості соціального розвитку, тобто аналізують суспільство в цілому та його головні структурні одиниці.

Іншою мірою узагальнення характеризуються теорії середнього рівня або спеціальні соціологічні теорії, які аналізують окремі сфери суспільного життя, його різноманітні феномени. Поняття ”теорії середнього рівня” було запропоновано американським соціологом Р. Мертоном. Головним призначенням цих теорій, за його думкою, є „посередництво” між загальносоціологічними теоріями, які відрізняються високим рівнем абстракції, та емпіричними соціологічними дослідженнями. Останнім притаманна найменша міра абстрактності, бо соціологічні дослідження фіксують конкретні соціальні факти.

Всі рівні соціологічного знання тісно пов’язані між собою. Емпірична база соціологічного знання – згруповані та узагальнені соціальні факти, які розглядаються під кутом зору різноманітних теоретичних підходів, в свою чергу, стають необхідним підґрунтям для побудови та розвитку як теорій середнього рівня, так і загальносоціологічних теорій. Отже, подальший розвиток соціології як цілісної системи наукового знання пов’язан з розвитком теоретичної та методичної бази соціологічних досліджень, що, безперечно, позначиться на розвитку і загальносоціологічних, і спеціальних соціологічних теорій.

5. Соціологія і суспільство. Функції соціології

Взаємозв’язок між соціологією та суспільством перш за все обумовлено тим, що соціологія, як і кожна наука, - це суспільне явище, тому їй притаманні риси того суспільства, в якому вона розвивається. Водночас соціологія впливає на суспільство, в тому числі змінюючи його.

Отже, соціологія великою мірою залежить від суспільства, від того, що в ньому відбувається, вона виникла лише за певних суспільних умов. При цьому сучасне соціологічне знання виконує важливі функції, спрямовані на пізнання та удосконалення суспільства.

Визначаючи функції соціології, треба брати до уваги специфічні особливості конкретного суспільства на певному етапі його розвитку. З огляду на це можна виокремити наступні функції сучасної української соціології:

·                    теоретико-пізнавальна: полягає у нарощуванні фундаментального знання щодо структури та функціонування суспільства в цілому та його окремих елементів;

·                    практично-політична: її реалізація передбачає взаємодію соціології з владними органами і полягає у сприянні ефективному керівництву соціальними процесами завдяки надання цим органам об’єктивної соціологічної інформації щодо реального становища суспільства;

·                    громадянська: пов’язана з формуванням громадянського суспільства в Україні; полягає у методично надійному, доступному широкому загалу і регулярному інформуванні суспільства про сутність процесів, які в ньому відбуваються, їх причини та результати.

Кожна із цих функцій може мати у своєму складі завдання, які її конкретизують.

Так, внутрішньою складовою теоретико-пізнавальної функції зазвичай визначають так звану прогностичну функцію, покликану на підставі наукового (соціологічного) аналізу минулого суспільства та його сучасності формулювати можливі варіанти розвитку суспільства у майбутньому.

Активна роль соціології у суспільстві, на думку сучасного англійського соціолога Е. Гідденса, передусім, виражається в тому, що соціологія обов’язково передбачає соціальну критику. Це також, на наш погляд, треба розглядати як завдання, що вирішується у межах теоретико-пізнавальної функції соціології.

Щодо практично-політичної функції соціології, то вона реалізується, в тому числі, завдяки так званій соціально-інженерній діяльності, в процесі якої наукове (соціологічне) знання трансформується безпосередньо у перетворювально-практичну діяльність. Необхідними елементами соціально-інженерної діяльності виступають соціальне проектування та соціальні технології. Перший з них (соціальне проектування) - це ґрунтована на науковому (соціологічному) знанні діяльність щодо створення образу майбутнього об’єкта. Таким об’єктом у соціальному проектуванні є ті стани суспільних явищ і процесів, яких передбачається досягти.

Соціальна технологія – це визначення науково обґрунтованих засобів реалізації образу майбутнього суспільного стану. За концепцією К. Поп пера, соціальна технологія – це засіб застосування теоретичних висновків соціології у практичних цілях. Соціальна технологія безпосередньо пов’язана з соціальним проектуванням, яке не тільки створює образ майбутнього об’єкта, але й прораховує принципову можливість його досягнення. Соціальна технологія визначає засоби досягнення бажаного стану об’єкта. Реалізація цих засобів – справа соціальної інженерії. Отже, утворюється єдиний ланцюг: соціальне проектування – соціальні технології – соціально-інженерна діяльність.

У зв’язку з актуалізацією практичних функцій соціології сьогодні суттєво розширюються можливості технологізування різноманітних сфер життєдіяльності як суспільства в цілому, так і окремої людини. В сучасних умовах одержують поширення такі поняття та відповідні їм феномени, як “технологія управління”, “технологія міжособистісного спілкування” та інше. Як вважають деякі дослідники, крізь призму технологізації можна розглянути “всю сукупність використовуваних суспільством засобів ефективного функціонування – від вищих органів влади до специфічних соціальних інституцій”1.

Реалізація громадянської функції соціології, спрямованої на створення в Україні громадянського суспільства, як одну з головних умов цього процесу передбачає формування та розвиток соціологічного мислення різних верств населення, окремої особистості. При цьому під соціологічним мисленням розуміють здатність індивіда (чи соціальної групи) адекватно оцінювати свою діяльність у різноманітних сферах особистого і суспільного життя (економічній, політичній, правовій, моральній, ідеологічній, сімейно-побутовій тощо), а також передбачати її результати та наслідки як для особистісного, так і для суспільного розвитку. Успіх формування соціологічного мислення залежить від того, наскільки оперативно, повно та об’єктивно йде процес розповсюдження даних емпіричних досліджень щодо реального стану українського суспільства, ефективності реалізації внутрішньої, в тому числі соціальної політики владними органами різних рівнів; можливостей та конкретних результатів участі тих чи інших соціальних груп або окремих громадян у реформуванні суспільних відносин. Отже, за сучасних умов, як ніколи, актуалізується інформаційна функція соціології як складова її громадянської функції.

6. Роль соціології у розвитку сучасного українського суспільства

Як підкреслював відомий французький соціолог Е.Дюркгейм, соціологія  не була б варта уваги, коли б не дозволяла удосконалити суспільство.Переоцінити значущість соціології у пізнанні трансформаційних процесів, які відбуваються в сучасній Україні важко, проте у подальшому її роль у реформуванні нашого суспільства, його удосконаленні, безперечно, повинна збільшуватись. Необхідність цього обумовлена багатьма причинами. Насамперед нагальною потребою у науковому (в тому числі і перш за все соціологічному) обґрунтуванні реформ, що здійснюються у країні. Це передбачає всебічний аналіз та прогнозування можливих соціальних наслідків тих чи інших економічних, політичних, правових і т. ін. нововведень, їх впливу на соціальне самопочуття населення , його матеріальне становище, настрої, протесну поведінку тощо.

Зростання ролі та значення соціальної сфери життя суспільства зумовлює необхідність „втручання соціології” у розробку соціальної політики української держави. При цьому мова йде не лише про соціально орієнтовану економіку та певну систему соціального захисту населення, але й про потребу розгаллуження такої сфери  діяльності держави та суспільства, як соціальна робота. Безперечно, що соціальна робота – це галузь, яка має бути заснована саме на соціологічному баченні соціальніх процесів та проблем, в т.ч. запитів та потреб різних прошарків суспільства та окремої особистості.

Нарешті, як вже підкреслювалося,соціологія має велике значення для становлення в Україні громадського суспільства та правової держави. Перш за все це повязано з формуванням у нашій країні інституту громадської думки. Його становлення є, з одного боку, наслідком розвитку соціології, активізації соціологічних досліджень різноманітних проблем сучасного суспільства, з іншого – зростаючої (в т.ч. під впливом соціології) громадянської самосвідомості населення.

Звертання соціології (в межах масштабних соціологічних досліджень) до аналізу трансформації ціннісних  орієнтацій різних верств населення, динаміки політичних преференцій, соціального статусу, можливостей соціальної мобільності тощо не тільки надає дослідникам та суспільству інформацію про певний стан суспільної свідомості та поведінки, але й помітно впливає на ці самі свідомість та повідінку самим фактом такого звертання. У цьому сенсі деякі вчені, наприклад відомий російський соціолог В.А.Ядов, говорять про ідеологічний вплив соціології, тобто ії спроможність завдяки проведенню досліджень та інформуванню населенння про їх результати змінювати ціннісні орієнтири та мотивацію його (населення) поведінки.

Значення загальносоціологічної освіти для формування фахівця у вищій школі.  Великі потенційні можливості щодо розбудови  правової держави та громадянського суспільства в Україні має сучасна молодь, зокрема, студентство. Саме тому у підготовці майбутніх фахівців все більшого значення набуває їх озброєння соціологічними знаннями. Сьогодні  навчальні курси з основ соціології та деяких спеціальних соціологічних дісциплін (соціологія медицини – у медичних вузах, соціологія права – у юридичних, єкономічна соціологія – на єкономічних факультетах та вузах тощо) є невід’ємною складовою профессійної підготовки майбутніх фахівців у будь-якій галузі. Це допомагає студентській молоді не тільки оволодіти широким колом теоретичних питань (що таке суспільство, які рушійні сили його розвитку, як виникають певні елементи соціальної структури тощо), але й осягнути свої можливості впливу на соціальні процеси, навчитися регулювати ці процеси, управляти ними.

Сподіваємось, що цей підручник допоможе його читачеві знайти відповіді на ці та ще на багато інших питать сучасного життя, якими опікується соціологія.